<<
>>

Походження центральних банків. Національний банк України

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банків­ської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціо­нальною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому нале­жить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з'явилися у XII ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171 р. у Венеції, хоча він більше від­повідав цьому типу установ своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному розумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіч­чя. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м. Генуї в 1407 р. Збільшення кількості бан­ків почалося в другій половині XVII ст. з початком розвитку ка­піталістичних відносин. Так, у 1694 р. створено перший акціоне­рний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монет­ній конторі.

Перші банки обслуговували виробництво й обіг товарів і сфо­рмувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася багатьма комерційними банками. Випускаючи банкноти, вони сприяли розширенню товарного й грошового обігу. Особливо помітною ця .роль була на регіональних ринках. Однак з поси­ленням тенденцій становлення загальнонаціональних ринків банкнотна емісія, що здійснювалася багатьма комерційними бан­ками, стає перешкодою на шляху розвитку товарного і грошового обігу.

Випуск банкнот був безконтрольним і нерегулярним. Вони не мали довіри населення всієї країни. Ситуація ускладнювалася також випуском незабезпечених банкнот і банкрутством окремих комерційних банків. Прикладом можуть бути США, де до 1863 р. емісію банкнот здійснювали близько двох тисяч банків, а в обігу було більше семи тисяч видів банкнот, серед яких траплялися і фальшиві, і банкноти вже не існуючих банків.

Істотним недоліком банкнотної емісії, що здійснювалася ко­мерційними банками, було й те, що такі банкноти могли обслу­говувати переважно регіональні процеси обміну товарів. Тому з розвитком товарного виробництва і становленням єдиного націо­нального ринку виникла потреба в регулярній банкнотній емісії, яка б здійснювалась з єдиного центру. Таким центром став центральний банк.

Процес централізації банкнотної емісії почався у XIX ст. і продовжувався практично ціле століття. Він здійснювався різни­ми шляхами і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот одному банку. Іноді цьому передувало закріп­лення державою виняткового права банкнотної емісії за окремою групою банків. Так, наприклад, у США в 1863 р. прийнято закон про національні банки, яким і було передано виняткове право емісії банкнот. Однак підсумковим результатом цього процесу стала передача права на випуск банкнот одному банку.

Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому — держава на основі спеціального за­конодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалося виняткове право на випуск (емісію) банк­нот. Так було, наприклад у Росії, де в 1860 р. створено Держав­ний банк. Таким же чином як єдині, емісійні центри були створе­ні: Бундесбанк у Федеративній Республіці Німеччина (1957 р.), Система банків Федерального резерву в США (1913 p.), Резерв­ний банк Австрії (1960 р.). У другому випадку право емісії закрі­плювалося за одним із комерційних банків.

У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії. Заснований як приватна ак­ціонерна компанія з фінансування військової компанії Короля Вільгельма III проти Франції, цей банк у винагороду за свою до­помогу уряду отримав виняткове право емісії банкнот у Лондоні. Його привілей посилився в 1849 p., коли актом Р. Піля було за­боронено всім новоствореним банкам займатись емісією банкнот, а остаточно монополія на випуск банкнот була закріплена за Бан­ком Англії в 1921 р. З цього моменту він став єдиним емісійним центром країни.

Сьогодні центральні банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945 р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942 р. — Банк Японії, у 1938 — Банк Канади.

Організаційною формою центральних банків найчастіше є ак­ціонерне товариство. Основна частка капіталу такого товариства, як правило, належить державі. Так, у таких країнах, як Німеччи­на Франція, Великобританія, Нідерланди — 100% капіталу центральних банків знаходиться у власності держави. У деяких країнах основу капіталу центрального банку складає капітал ко­мерційних банків (наприклад у США) або комерційних банків та інших фінансових установ (наприклад, в Італії). Але й у таких випадках держава через формування органів управління цими банками відіграє провідну роль в організації їх діяльності.

Правовий статус центральних банків закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних ак­тів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність цент­рального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

• Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошо­ву політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику централь­ного банку, а Німецький федеральний банк навіть не підзвітний парламенту Німеччини.

Найменшу незалежність щодо цього ма­ють центральні банки Франції та Італії, де законодавчо уряду пе­редано право визначення кредитно-грошової політики, а центра­льні банки виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.

• Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеч­чини, а також таких країн, як Нідерланди та Австрія. Найменш незалежними щодо цього є центральні банки таких країн, як Іта­лія, Швеція та Швейцарія, для яких формально не існує законо­давчого обмеження обсягів кредитування своїх урядів.

• Характер процедури призначення або вибору керівних орга­нів центрального банку і терміни повноважень керівництва Центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції, Вели­кобританії та Швейцарії керівні органи (Президент чи голова правління та члени директорату) призначаються урядом, або ж обираються з числа кандидатур, висунутих урядом. В інших кра­бах, наприклад, у Нідерландах, рішення про призначення на ке­рівні посади центрального банку приймає Рада Міністрів на ос­нові запропонованих центральним банком кандидатур.

Щодо термінів, на які призначають або обирають керівників центрального банку, то вони досить різні і великі. Так, у США — це 14 років, у Німеччині — 8, у Канаді та Австралії — 7 років. При цьому дострокове відкликання керівника банку або члена правління в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеч­чина взагалі неможливе.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежно­сті від виконавчої влади має центральний банк Німеччини. Він мусить підтримувати політику уряду, але в реалізації кредитно-грошової політики діє самостійно і не зобов'язаний виконувати вказівки уряду. Взаємодія з урядом забезпечується, з одного бо­ку, тим, що цей банк виступає як радник уряду при вирішенні питань, що стосуються грошово-кредитної сфери, а з іншого бо­ку, члени уряду можуть брати участь у засіданні Центральної ра­ди Бундесбанку.

Вони мають право вносити пропозиції, але при цьому не мають права голосу.

В інших країнах центральні банки менш незалежні у своїй ді­яльності. Вони підпорядковані міністерству фінансів, або казна­чейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану централь­ним банком кредитно-грошову політику. Так, наприклад, банк Англії (він став державним з 1945 р.) знаходиться під контролем казначейства і координує свою діяльність з міністерством фінансів.

Центральний банк України, а він отримав назву Національного банку України (НБУ), створений у 1991 р. на базі колишнього рес­публіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних уп­равлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі Украї­ни «Про банки та банківську діяльність» (1991 p.), а з 1999 р. — на Законі «Про Національний банк України».

У цих законах у цілому знайшов відображення світовий до­свід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні положення, зафіксовані у цих правових актах, такі:

• Національний банк України не включений у систему вико­навчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України.

• Він підзвітний тільки Верховній Раді України, яка щорічно приймає звіт банку про його діяльність.

• Національний банк України має право законодавчої ініціа­тиви.

• Вищим органом управління є Рада Національного банку, а безпосереднє управління здійснює Правління на чолі з Головою Правління.

• Відповідно до Конституції України Голова правління НБУ призначається на чотири роки Верховною Радою за поданням ка-

ндидатури Президентом країни. Якщо враховувати, що такий по­рядок передбачений, крім Голови правління НБУ, тільки для Прем'єр-міністра і керівників судової влади, то стає очевидною роль Національного банку в системі організації економічного життя нашої країни.

· Правова природа Національного банку України подвійна:

_ з одного боку, він наділений владними повноваженнями, що реалізуються в його праві ухвалювати нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання суб'єктами господарювання і громадянами;

— з іншого боку, він не входить у систему виконавчих органів влади і не знаходиться на держбюджетному фінансуванні.

Він не функціонує заради прибутку, а все перевищення суми своїх при­бутків над своїми витратами Національний банк зобов'язаний переказувати в Державний бюджет.

Свої відносини із суб'єктами господарської діяльності (насам­перед із комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укладання угод, тобто діє як самостійний суб'єкт господарювання.

Слід зауважити, що прийняття спеціального закону про Наці­ональний банк України стало помітним явищем на шляху наближення центрального банку нашої держави до такого стану, що об'єктивно вимагає ринкова економіка і процес її розвитку. Озна­ками цього є передусім посилення рівня незалежності НБУ, що знаходить своє вираження в тому, що тепер НБУ:

·є самодостатнім у розробці і здійсненні грошово-кредитної політики. Ні Верховна Рада, ні інші органи влади не мають права на затвердження грошово-кредитної політики (ст. 9 та 24 Закону «Про Національний банк України»). НБУ інформує Верховну Ра­ду тільки про основні принципи грошово-кредитної політики;

·є економічно незалежною установою, бо сам складає кош­торис своїх надходжень і витрат (ст. 5), що має забезпечити по­вне виконання НБУ його функцій. Кошторис не затверджується Верховною Радою. При цьому за наявності переважання доходів над видатками сума, зазначена у кошторисі, вноситься у держав­ний бюджет, а в протилежному випадку — покривається за раху­нок державного бюджету. Для здійснення своїх функцій Національний банк України повинен мати відповідний капітал. Формування його банківських ресурсів забезпечують пасивні операції НБУ. Головними джерелами ресурсів Національного ба­нку України є емісія банкнот, що забезпечує від половини до трьох чвертей усіх пасивів, а також внески комерційних банків і казначейства, обов'язкові резерви і власний капітал;

· не має права здійснювати пряме кредитування уряду на фі­нансування видатків державного бюджету;

· може здійснювати операції з цінними паперами тільки на вторинному ринку, щоб через цей механізм не відбувалось прямого кредитування уряду.

Подальший розвиток ринкових відносин у нашій державі вима­гає посилення рівня незалежності НБУ. Необхідність і значущість цього для функціонування й розвитку ринкової економіки підтвер­джується світовим досвідом. Так, дослідження, проведені фахівця­ми західних країн, доводять, що за період 1973—1986 pp. серед 17 розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігалися в Німеч­чині та США, тобто в країнах, де центральні банки мають найви­щий рівень незалежності. У той же час у таких країнах, як Італія та Великобританія, де центральні банки найбільш залежні від вико­навчої влади, рівень інфляції в цей період був найвищим.

Сутність подальшого посилення самостійності НБУ, до якої прагне Національний банк України, полягає в тому, щоб у рамках прийнятої Верховною Радою економічної і фінансової доктрини, зафіксованої у відповідних законодавчих актах, Національний банк самостійно розробляв і використовував відповідні фінансові інструменти, визначав рівень монетизації, облікової ставки, став­ку резервування і т. ін. При цьому йдеться не про якусь абсолют­ну незалежність Національного банку, а про те, щоб він після ух­валення, наприклад, рішення про встановлений рівень інфляції (а це відбувається у процесі затвердження бюджету країни на від­повідний рік) був незалежним у діях, спрямованих на те, щоб цей рівень не був перевищений.

<< | >>
Источник: Щетинін А. І.. Гроші та кредит. 2008

Еще по теме Походження центральних банків. Національний банк України:

  1. Походження та розвиток центральних банків
  2. 11.3. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ
  3. § 120. Национализация банков и единый народный банк; банк как центральная бухгалтерия
  4. Походження та розвиток комерційних банків
  5. 12.2. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
  6. Грошово-кредитна політика Національного банку України та її роль у стабілізації економіки України
  7. ЦЕНТРАЛЬНЫЙ БАНК
  8. 14.5 Центральный банк
  9. 47. Центральный Банк РФ, его функции и задачи
  10. Центральный банк, его статус и функции.
  11. Роль, значення та організація діяльності центральних банків
  12. Контроль і регулювання діяльності комерційних банків з боку центрального банку
  13. 10.4. Центральный банк и его характеристика. Денежно-кредитная политика Банка России
  14. 5.5. Національна безпека і національні інтереси України
  15. Грошово-кредитна політика Національного банку України
  16. Створення, статус, принципи організації та функціонування Національного банку України
  17. 2.11.5. Україна в міжнародних туристичних операціях: національна специфіка та завдання
  18. Світовий банк як група кредитно-фінансових установ та основні його напрямки співробітництва з Україною
  19. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та Європейський банк реконструкції і розвитку