Антиінфляційне регулювання



Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупи­нити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфля­ції. Однак це не означає виключення можливості нового нарос­тання інфляційних процесів.

Тому держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в су­купності уособлюють антиінфляційну політику.

Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції, її зникнення з реалій еконо­мічного життя. Досвід високорозвинених країн, які мають багатовікову історію еволюційного розвитку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової економіки і максимум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контро­лю, який забезпечує її отримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здат­ний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товар­ною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грошового регу­лювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Цілі антиінфляційної політики відбивають загальні, стратегіч­ні завдання суспільства в плані подальшого розвитку ринкової економіки. Однак у більш близькому варіанті антиінфляційна політика передбачає набір різних заходів, спрямованих на розвиток виробництва і диригування зростанням цін. Вона здійснюєть­ся за двома основними напрямками.

Перший — пов'язаний з тим, що однією з вирішальних при­чин інфляції є емісія грошей, яка у свою чергу, викликається, як правило, надмірним дефіцитом державного бюджету. Звідси й антиінфляційна політика будується переважно на монетаристських методах. Вони припускають скорочення дефіциту державно­го бюджету, відмову від прямого кредитування уряду на покрит­тя цього дефіциту, або зведення такого кредитування до мініму­му, регулювання грошової маси. Останнє часто здійснюється методом таргетування, тобто збільшення грошової маси, але тільки в межах, що рекомендуються монетаристами (3—5 % на рік), та з поправкою на динаміку зростання ВВП і продуктивнос­ті суспільної праці.

Серед найбільш поширених заходів, що практикують центра­льні банки, можна назвати проведення кредитної рестрикції та лімітування випуску готівки в обіг. Стримування кредитної екс­пансії комерційних банків здійснюється шляхом підвищення облікової ставки центрального банку, збільшення норми обов'язко­вих резервів, регулювання процентних ставок та іншими подібними заходами. Що ж стосується лімітування випуску готівки в обіг, то центральний банк удається до більш жорсткого контролю за обґрунтованістю великих позик, які планують вида­ти комерційні банки. Нерідко держава вводить пряме регулюван­ня збільшення готівкової грошової маси в обігу.

Другий напрямок пов'язаний зі спробою регулювати заробіт­ну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі.

На практиці роз­робки і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах. Це знайшло вираження у заморожуванні заробітної плати, що широ­ко практикувалося особливо в 1960—1970 роки в США і бага­тьох європейських країнах. Воно знаходило своє вираження в домовленостях з профспілками про припинення зобов'язань ро­ботодавців (як правило, зафіксованих у колективних угодах з профспілками) про підвищення реальної заробітної плати.

До досить поширених заходів антиінфляційної політики на­лежить також державне регулювання цін. Воно може супрово­джуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередни­ків. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і ду­же поступово йшли до лібералізації цін. Так, скажімо, Франція на своєму внутрішньому ринку повністю лібералізувала ціни тільки в 1986 році.

Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регу­лювання зовнішньої торгівлі. Це пов'язано з тим, що за певних умов може мати місце імпорт інфляції і держава повинна вжива­ти відповідних захисних дій. Особливо важливе значення це має для України з її величезною залежністю від імпорту енергоносіїв і високим рівнем відкритості нашої економіки.

Антиінфляційні заходи держави стосуються не тільки тих процесів, що безпосередньо впливають на інфляційне зростання цін, але й на ті явища, які стосуються скоріше її наслідків, ніж причин. Одним із таких заходів є індексація доходів. Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфляційному напрямку.

Розглянуті заходи антиінфляційного характеру базуються на економічних важелях. Водночас певне значення мають і ті захо­ди, що пов'язані з адміністративними діями. Вони за своєю сут­ністю мають антиринковий характер і за крайніх проявів, наприклад в умовах тотального регулювання цін, здатні нанести рин­ковому механізму значних збитків. Однак у певних ситуаціях адміністративний контроль за цінами буває абсолютно необхід­ним і в цьому плані не руйнує, а, навпаки, зміцнює ринковий ме­ханізм. Як правило, це пов'язано з короткочасним і нетотальним регулюванням цін.

Зазначені основні засади організації і здійснення антиінфляційної політики мають дещо узагальнений характер. Що ж стосу­ється розробки і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній окремій державі вона матиме свої особливості, які відображають як загальні чинники, так і ті фактори, що притаманні саме тій чи іншій країні. Це пов'язано з тим, що антиінфляційна політика — це складне і багатомірне явище, в реалізації якого треба врахува­ти особливості розвитку економіки країни, пріоритет конкретних завдань, що стоять перед суспільством на тому, чи іншому етапі і дію багатьох інших чинників.

Слід підкреслити, що у світі вже накопичено певний досвід бо­ротьби з інфляцією. Цей досвід особливо помітно накопичився піс­ля 60—70-х років XX ст., коли у високорозвинених країнах почали істотно зростати ціни. І хоч рівень інфляції в країнах Заходу був, за нашими мірками, невеликим (до 10—15 % на рік), він став суттє­вою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. То­му в кінці 1970-х на початку 1980-х років у розвинутих країнах За­ходу почався період широкого застосування антиінфляційних заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії гро­шей, який би не перевищував за своїми темпами темпи зростання продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала полі­тика президента СІЛА Р. Рейгана, яка отримала назву «рейганоміки». її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіци­ту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган скоротив чисельність державного апарату на 100 тис. чоловік. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено подат­кову реформу, яка дала змогу корпораціям направити значні ко­шти на збільшення виробництва продукції і переоснащення ви­робництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Усе це дало свої позитивні результати, і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4—5 % річних.

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих ін­дустріальних країнах, до яких належить і Бразилія. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з метою подолання інфляції запровадив пакет надзвичайних еко­номічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отри­мали назву «Нова Бразилія». В основу цих заходів покладено за­вдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову у співвідношенні 1:1. Але це торкну­лось тільки готівкових грошей. Що ж стосується тих грошей, які були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої грошової одиниці і їх власники мали право отримати ці гроші, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу, або не більше ви­значеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не мав права отримати ці гроші раніше 18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях гро­шових спекулянтів і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.

Цікавим була у цьому плані й політика щодо анонімних вкла­дів, їх власники повинні були для отримання грошей надати сві­доцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких коштів. Це відчутно відбилося на грошових нагромадженнях ті­ньового сектору економіки. Крім того, власники рахунків, на яких були суми, що перевищували встановлений урядом Бразилії розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій грошовій одиниці.

Вказані заходи уряду Бразилії призвели до заморожування ба­нківських вкладів. Більша частина грошової маси (до 80 %) була вилучена з обігу на цілих 18 місяців. Усе це дало позитивні нас­лідки. Інфляцію в Бразилії було приборкано, а в економіці поча­лось певне пожвавлення. Проте слід сказати, що застосування та­ких антиінфляційних заходів, яких було вжито в Бразилії, зутрічається досить рідко.

Цікавим є й досвід боротьби з інфляцією і нашого сусіда Польщі. У 1988 р. рівень інфляції в цій країні склав 85 %, а в наступному році він подвоївся. Для боротьби з цим уряд Поль­щі розробив і почав реалізовувати антиінфляційну програму, яка мала характер «шокової терапії». Ось основні заходи цієї програми:

—лібералізація цін;

—жорстка грошова політика;

—суворий контроль за зростанням доходів і особливо заробі­тної плати;

—зменшення норми індексації заробітної плати залежно від інфляції. Якщо спочатку (до введення програми) індексація заро­бітної плати становила 0,8 %, то вже у 1990 р. — 0,2 %.

Стабілізаційна програма Польщі дала свої певні наслідки хоч і не досягла мети повністю. Ціни все ж таки зростали, а спад виро­бництва в 1990 р. зупинити не вдалося. Але в цілому цей досвід показує, що навіть у складних умовах, які віддзеркалювали пере­хід економіки від тотально-планової до ринкової, можна здійс­нювати антиінфляційні заходи і досягати в цьому певних успіхів.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної еко­номічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з ба­гатьма серйозними помилками, приборкати, врешті-решт, інфля­цію і подолати найбільш негативні її соціально-економічні на­слідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її нас­лідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держа­ви, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфляцій­ної політики. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 р. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки під­няти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеже­ності ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енерго­ресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібераліза­ція цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який по­кривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю анти­інфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляційною.

Другий етап формування й реалізації антиінфляційної політи­ки починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 р. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україні набуває пев­них конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий ха­рактер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах і мар­жу комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50 % від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можли­вість 2 вересня 1996 р. почати грошову реформу в Україні.

Третій етап антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 р. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки вже не була ворогом номер один і осно­вний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створенні умов для виходу з економічної кризи. Антиінфля­ційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 р. склала 110%.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаєм­ної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 р. в економіці України почалось зростан­ня виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу по­чали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої анти­інфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозу­вати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистич­ного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвит­ку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макро-економічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обгрунтування здійснення антиінфляційних заходів. їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реа­льного стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умо­вах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 р. вона склала 40 %, то в 2000 р. — 27 %, а у 2007 р. — 8 %. Проте з огляду на високий рівень інфляції в 2007 p. НБУ з січня 2008 p. підняв облікову ставку до 10 %. Загальна тенденція облікової ставки дозволяє знижувати вартість кредитів, що надаються суб'єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних бан­ків у 2001 р. склала 30—35 %, в 2004 р. — 18 % а у 2007 р. вже 14,4 %, що стимулює інвестиційні процеси.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних папе­рів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні — необхідна передумова зменшення інфляційних нас­лідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних про­цесів має зайняти і організація державного управління. Як відо­мо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управ­лінський апарат. І якщо його скорочення в більш-менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підви­щити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід — це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна еконо­міка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чин­ником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці дово­дять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем ін­фляції є досить тісний зв'язок, який відбивається у високому значенні коефіцієнта кореляції.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямків. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її за­лучення до інвестиційного процесу, способи та організація її кон­вертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. — усе це має ве­лике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану й динаміки інфляційних процесів.

Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже пер­ші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким гріз-ним явищем, як інфляція.

<< | >>
Источник: Щетинін А. І.. Гроші та кредит. 2008

Еще по теме Антиінфляційне регулювання:

  1. 20.3. Державне регулювання економіки
  2. Методи державного регулювання економіки
  3. Державне регулювання інфляції
  4. 5.4. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ
  5. Головна мета державного регулювання
  6. Регулювання міжнародної економічної діяльності в державі
  7. Основні теорії державного регулювання
  8. ЗАЙНЯТІСТЬ, ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ЇХ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
  9. ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
  10. 20.2. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми
  11. Основні напрями державного регулювання
  12. Тестові завдання. Теорії державного регулювання економіки, 2010
  13. Регулювання відкритої економіки в контексті завдань зростання
  14. 2.9.3. Правове регулювання лізингу в Україні
  15. 3.1.1. Концептуальні проблеми регулювання відкритої економіки
  16. Державне регулювання заробітної плати
  17. 2.1.2. Україна та міжнародні інститути регулювання торгівлі