<<
>>

Функції центрального банку

Центральні банки виконують певні функції, а саме:

• функцію емісійного центру;

• функцію валютного центру;

• функцію банку банків, яка реалізується в наданні їм позик і здійснення розрахункових платіжних операцій між банками;

• функцію по обслуговуванню державного бюджету, збере­ження золото-валютних резервів країни та виконання розрахун­кових операцій для уряду;

• функція кредитно-грошового регулювання економіки.

Слід зауважити, що цей перелік функцій має дещо узагальне­ний характер і розкриває тільки найважливіші напрями діяльності будь-якого сучасного центрального банку.

Що ж до конкрет­них дій центрального банку в розрізі кожної з функцій, то вони регламентуються відповідними нормативними актами в кожній країні окремо. Проте в цілому перелічені функції мають певне загальне наповнення, незалежно від особливостей законодавчого поля конкретної держави.

функція центрального банку як емісійного центру полягає в монополії цього банку на випуск банкнот. Емісія банкнот здійс­нюється переважно у формі випуску державних боргових зо­бов'язань. Це означає, що й уряд, і комерційні банки отримують від центрального банку кредити під заставу державних цінних паперів або комерційних векселів, тобто банкнотна емісія здійс­нюється на кредитній основі, а її забезпеченням стають комер­ційні векселі, інші зобов'язання банків і державні цінні папери. При випуску державних цінних паперів для купівлі іноземної ва­люти та золота механізм банкнотної емісії забезпечується золо­том та іноземною валютою.

Оскільки банкнотна емісія має кредитний характер, то це означає, що пасивні операції центрального банку залежать від його активних операцій (від надання кредитів комерційним бан­кам або уряду, а також від активних операцій з купівлі золота та іноземної валюти) і відносно цього активні операції передують пасивним.

Слід підкреслити, що банкнотна емісія центрального банку не' вичерпує емісійних операцій банку.

Центральний банк має раху­нки комерційних банків і державних установ (наприклад, Мініс­терства фінансів). Це дозволяє йому зарахувати кошти на їх ра­хунки. У даному випадку емісія не буде пов'язана з випуском банкнот. Таку емісію називають депозитною емісією центрально­го банку.

Кожен центральний банк має також власний капітал, але, як правило, він невеликий і коливається в межах 4—5 % від усіх пасивів центрального банку.

Певним джерелом ресурсів є також обов'язкові резерви коме­рційних банків у центральному банку і внески у вигляді вкладів як комерційних банків, так і державних установ.

Емісія грошей може бути пов'язана і з необхідністю підкріплення касових резервів комерційних банків. З цією метою Центральний банк може списати гроші з рахунка комерційного банку в центральному банку і на цю суму передати йому готівку.

У деяких країнах центральний банк має також монополію на емі­сію монет, але їх карбуванням, як правило, займається міністерство фінансів.

Національний банк України, як і центральні банки в інших країнах, має монопольне право на емісію грошей. Це право реа­лізується, передусім, шляхом емісії готівки. Вона здійснюється, як правило, за рахунок резервних фондів НБУ, що існують при обласних управліннях НБУ, а також при деяких філіях окремих комерційних банків, у яких зосереджуються залишки націона­льної валюти. З цих фондів гроші переходять в обігову касу ко­мерційного банку. Це підкріплення операційних (обігових) кас комерційних банків грошима і є операцією емісії грошей. Рі­шення про це приймається обласними управліннями НБУ на підставі відповідного дозволу начальника управління НБУ. Це рішення надсилається у вигляді емісійної телеграми, зміст якої кодується. Якщо понадлімітні залишки в резервному фонді від­сутні або їх не вистачає, тоді банки отримують гроші з обігових кас управління НБУ. Якщо ліміти обігових (операційних) кас перебільшуються, то надлишки надходять у резервні фонди. Ця операція здійснюється автоматично, що й обумовлює вилучен­ня грошей з обігу.

Емісія грошей доповнюється певним порядком регламентації касових операцій суб'єктів господарювання. У цілому емісійна діяльність НБУ поступово зменшується у зв'язку з тим, що готів­кові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Що стосується монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінан­сів на замовлення центрального банку, який і викуповує у мініс­терства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготов­лення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держа­ви, який часто називають сеньйоражем.

Функція центрального банку як валютного центру проявля­ється, головним чином, у відповідних змінах курсу національної грошової одиниці. Здійснюється ця політика за рахунок так зва­них валютних інтервенцій. Вони полягають у тому, що централь­ний банк за рахунок створеного спеціального резерву купує іно­земну валюту або, навпаки, продає її. Головним чином, ці операції пов'язані із забезпеченням певного курсу власної валю­ти, а також із впливом на експортні й імпортні операції. Останнє виявляється у тому, що зниження курсу національної валюти щодо іноземної стимулює експорт і стримує імпорт. При підви­щенні курсу національної валюти все відбувається навпаки.

Центральний банк виступає також банком банків. Суть цієї функції — у наданні комерційним банкам кредитів, здійсненні розрахунків між ними, збереженні їх касових резервів, контролі за діяльністю банків. Кредити центрального банку комерційним банкам, як правило, являють собою кредити для підтримки їх ді­яльності. Центральний банк є кредитором останньої інстанції.

Для організації міжбанківських розрахунків Національний банк України застосовує ті принципи, що є у світовій практиці здійснення таких розрахунків, а саме:

— використання міжфілійних обігів;

— розрахунки способом організації кореспондентських відно­син між комерційними банками;

— відкриття кореспондентських рахунків комерційних банків в установах НБУ;

— організація розрахунків через клірингові установи.

Технічна організація розрахунків між банками включає розра­хункову палату, яка здійснює розрахунки між банками на основі електронної системи платежів, що дає змогу здійснювати такі розрахунки протягом одного операційного дня. Розрахункова палата має дворівневу будову і складається з центральної розраху­нкової палати і з регіональних розрахункових палат.

Переведення грошей з рахунка одного банку на рахунок іншо­го здійснюється за відповідними вимогами. Але якщо платежі, які здійснює конкретний комерційний банк на рахунок інших, будуть меншими від вимог, то виникає дебетове сальдо, яке можна визначити як овердрафт кореспондентського рахунка комер­ційного банку. По суті, у межах такого дебетового сальдо вини­кає несанкціонована кредитна емісія з боку комерційного банку. Це порушує монополію НБУ на емісію і тому наш центральний банк, як правило, вживає проти цього банку певних заходів: від­сотки на залишок дебетового сальдо, пеня й інші заходи, перед­бачені чинним банківським законодавством.

Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов'язкових резервів, яка депонується на спеціальному рахунку і відіграє роль як страхового (у разі банкрутства комерційного банку) резерву, так і дієвого важеля регулювання грошової про­позиції на ринку грошей.

Досить поширеними є й наглядові та контрольні функції цен­трального банку стосовно комерційних банків. У більшості країн Це здійснює безпосередньо центральний банк, а в деяких країнах (Австрія, Канада, Данія) цей контроль здійснюється без участі Центральних банків.

Контрольні операції НБУ спрямовані на забезпечення стабі­льності всієї банківської системи. Це досягається шляхом ство­рення таких умов, за яких ризики, що виникають у процесі бан­ківської діяльності, були б мінімальними.

Щодо цього НБУ намагається перш за все зменшити зовнішні ризики, а саме: ризик ліквідності банківських активів, валютний ризик, ризики щодо операцій з цінними паперами. Значну увагу центральний банк нашої держави приділяє також зменшенню внутрішніх банківських ризиків, які пов'язані з рівнем кваліфіка­ції банківського персоналу, ступенем досконалості систем, що забезпечують роботу банку (бухгалтерський облік, засоби зв'яз­ку, система безпеки тощо).

Наглядові операції НБУ певним чином диференційовані і ма­ють три рівні:

Загальний нагляд. Застосовується до найбільш надійно пра­цюючих банків, що не мають грубих порушень.

Інтенсивний нагляд. Застосовується до банків, що періодич­но порушують економічні нормативи і мають певні проблеми у забезпеченні стабільності свого функціонування.

Нагляд високого ступеня. Застосовується до банків, що ха­рактеризуються незадовільним фінансовим станом і допускають систематичні порушення в банківській діяльності.

У нашій державі Національний банк України видає комерцій­ним банкам позики. При цьому вони надаються незалежно від пасивів НБУ, тобто на емісійній основі. Іншими словами, він на­дає так званий операційно-технічний кредит, збільшуючи кіль­кість грошей на кореспондентських рахунках комерційних бан­ків. Ці гроші комерційні банки використовують для розрахунків між собою, тим самим перерозподіляючи видані грошові ресурси між банками.

Мета видачі НБУ операційно-технічних кредитів комерційним банкам не стільки у регулюванні грошового обігу, скільки в за­безпеченні нормального функціонування всього платіжного ме­ханізму країни. Це досягається забезпеченням за допомогою та­кого кредитування певних грошових залишків на кореспон­дентських рахунках комерційних банків, що дає змогу підтри­мувати безперервність організації платежів у народному госпо­дарстві.

Зазначені вище кредити погашаються тоді, коли комерційні банки повертають до НБУ зараховані на їх рахунок гроші і відсо­ток, або коли вони за кошти на їх кореспондентських рахунках купують у НБУ гривневу готівку чи іноземну валюту.

Кредитування комерційних банків з боку центрального банку здійснюється, як уже зазначалося, саме на емісійній основі, оскі­льки він є банком першого рівня. Унаслідок цього вторинна емі­сія, яку здійснюють комерційні банки, приводить до збільшення грошової маси. Звідси об'єктивна необхідність регулювання вто­ринної емісії, оскільки вона, збільшуючи грошову масу, здатна призвести до порушення стабільності національної валюти.

Суб'єктам господарювання і фізичним особам Національний банк України кредитів не видає. Винятки становлять серед суб'єктів господарювання ті, які забезпечують діяльність НБУ, а також ті, котрі забезпечують розвиток матеріально-технічної ба­зи для випуску національної валюти. Серед фізичних осіб такі винятки стосуються працівників НБУ, які можуть отримати кре­дит з фонду матеріального заохочення цієї установи.

Слід зазначити, що крім емісії депозитних (безготівкових) грошей Національним банком України, має місце і депозитно-чекова емісія грошей з боку комерційних банків. При цьому, як­що депозитні гроші НБУ осідають на рахунках комерційних бан­ків, то депозитні гроші комерційних банків концентруються на поточних рахунках їх клієнтів.

НБУ здійснює також аналітичні і статистичні дослідження. Як правило, об'єктом таких досліджень є економічна кон'юнктура і загальні тенденції розвитку економіки, пов'язані з грошово-кредитними процесами. Необхідність таких досліджень пов'я­зана, головним чином, з розробкою стратегії розвитку грошово-кредитної сфери в цілому і, зокрема, з визначенням політики На­ціонального банку на наступний період.

Важливою функцією усіх центральних банків є функція бан­кіра уряду. Суть цієї функції полягає в тому, що центральний банк зберігає золото-валютні резерви країни, виконує розрахункові операції для уряду, обслуговує державний бюджет, а також виступає представником емітента при випуску державних цінних паперів урядом або урядовими організаціями.

У цілому, за своєю суттю ці операції однакові для різних кра­їн. Проте деякі особливості все ж таки є. Так, скажімо, касове об­слуговування державного бюджету нарівні з центральним бан­ком здійснюють і окремі комерційні банки. Прикладом можуть бути США, де за певних обставин казначейство відкриває свої рахунки у великих комерційних банках.

Центральний банк кожної країни з ринковою економікою об­слуговує державний борг. Він же дає кредити уряду в разі потре­би і в межах, передбачених законодавством країни. Щоправда, у

державах з високорозвинутою ринковою економікою пряме кре­дитування дуже обмежене, а якщо й здійснюється — то у вигляді короткострокових позик. У деяких країнах таке кредитування взагалі заборонено. Частіше центральний банк надає кредити уряду способом купівлі ним державних боргових зобов'язань. У багатьох країнах це єдина або визначальна форма кредитування уряду. Але центральний банк основну масу цінних паперів пере­продує комерційним банкам, перетворюючи їх на кредиторів уряду. Що ж стосується центрального банку, то він у такий спо­сіб управляє державним боргом, утвореним у результаті прямого кредитування уряду з боку центрального банку країни.

Купівля центральним банком державних боргових зо­бов'язань є формою, дуже наближеною до прямого кредитування уряду, і тому в деяких країнах і ці операції обмежуються. У та­кому випадку часто при розміщенні державних цінних паперів центральний банк виступає представником емітента цих паперів.

Для Національного банку України накопичення і зберігання золото-валютних резервів країни є одним з найважливіших за­вдань. В умовах нерозмінності банкнот на золото накопичення золота і дорогоцінних металів допомагає створенню певного страхового і резервного фондів, тому держава всіляко зацікавле­на в їх накопиченні. Після розпаду СРСР Україна нічого не отри­мала з золотих запасів колишньої імперії, тому вирішення про­блеми створення свого власного золотого запасу цілком лягло на плечі нашої держави.

Україна, не дивлячись на кризовий стан своєї економіки, вже в перші роки незалежності налагодила видобуток і переробку власного золота і вже в 1997 р. наша країна отримала перший зливок золота, який було відлито у формі малого герба України. Слід зауважити, що видобуток золота у нас здійснюється за до­помогою так званої гравітаційної технології, яка хоча й менш ефективна, ніж хімічна технологія (за допомогою ціанідів), але екологічно безпечна. Правильність такої стратегії підтвердили великі екологічні катастрофи, що сталися на початку XXI століт­тя на золотодобувних підприємствах Румунії. Унаслідок цих ка­тастроф навколишньому середовищу цілої низки країн, у тому числі й Україні, було завдано величезної шкоди.

Складовою частиною цієї функції Національного банку Укра­їни є також накопичення валютних резервів. Вони відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні стабільності гривні та у вирішенні ряду ключових проблем організації і функціонуван­ня грошового обігу в країні. Для цього використовують валюти тих країн, які мають на сьогодні відносно надійну грошову сис­тему і валюта яких характеризується конвертованістю й достат­ньою стабільністю. До таких валют нині належить долар США, англійський фунт стерлінгів і деякі інші валюти, а також колек­тивна валюта євро.

Досить складними для НБУ є й операції з обслуговування Державного бюджету України. Загальна схема цього обслуговування до 1993 р. базувалась на технології, що мала місце в коли­шньому Союзі. Вона полягала в тому, що виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах реальних надходжень, а вико­нання державного бюджету здійснювалось на кредитній основі, тобто методом авансування. Це призводило до автоматизму в кредитуванні витрат Державного бюджету України з усіма нега­тивними наслідками від дії такого принципу. З 1993 р. увесь дер­жавний бюджет став виконуватись за реальними надходженнями.

Технічний бік організації обслуговування державного бюдже­ту довгий час полягав у тому, що комерційні банки відкривали доходні рахунки державного бюджету, на які від платників над­ходять платежі (податки, штрафи тощо). Частина цих доходів надходить на формування дохідної частини місцевих бюджетів, а частина — центрального бюджету. Остання щоденно переказу­ється операційному управлінню НБУ у м. Києві. Після цього на підставі платіжного доручення кошти зараховуються на пасивні рахунки міністерств та відомств у відповідних комерційних бан­ках. На них надходять усі кошти, необхідні державним устано­вам, крім тих, що призначені для фінансування капітальних вкладень. Останні зараховуються на спеціальні рахунки.

Розглянута схема обслуговування державного бюджету має певний недолік, який полягає в тому, що грошові потоки руха­ються один одному назустріч, тому частина їх постійно знахо­диться в дорозі. Для того, щоб зменшити цей недолік і перевести вертикальний рух на горизонтальний, а також для того, щоб зме­ншити зловживання з боку комерційних банків, яким НБУ надає право обслуговування державного бюджету в Україні, створено й діє Казначейство Міністерства фінансів України. Його функції полягають саме в безпосередньому обслуговуванні державного бюджету.

В умовах сучасної ринкової економіки надзвичайно важливою функцією центрального банку є функція кредитно-грошового ре­гулювання економіки. її важливість пов'язана з тим, що голо­вним у реалізації монетаристської політики щодо розвитку су­часного суспільного виробництва є саме центральний банк. При цьому свої основні важелі з регулювання кредитно-грошової сфери, а через неї й усієї економіки, він застосовує насамперед до комерційних банків, які вже безпосередньо впливають своїми ді­ями на суб'єктів господарювання.

У світовій практиці щодо регулювання економіки, яке здійс­нюють центральні банки, нагромаджено певний досвід і, незва­жаючи на деякі особливості в організації самого регулювання за­лежно від конкретної країни, вони досить схожі за своєю суттю. У цілому всі методи регулювання, як правило, ділять на загальні й специфічні. У сукупності загальних методів найбільш пошире­ні такі:

* Встановлення й зміна норми обов'язкових резервів.

* Встановлення й зміна облікової ставки.

* Операції на відкритому ринку.

До специфічних методів реалізації регулюючих функцій цент­рального банку належить ціла низка заходів, спрямованих на вирішення конкретних, часто вузькоспрямованих завдань. Так, центральний банк може встановлювати певну межу відсотка за кредитами, здійснювати обмеження з окремих операцій, удава­тись до встановлення диференційованих обмежень для різних банків тощо. Ці методи досить ефективні, бо вони спрямовані, як правило, на вирішення конкретних проблем у кредитно-грошовій сфері. Але в той же час ці методи мають і негативний бік, бо во­ни так чи інакше виливаються врешті-решт у певні селективні обмеження, що стосуються не всіх, а тільки окремих банків або їх груп і тому погіршують умови для клієнтів комерційних бан­ків, бо порушують умови конкуренції між ними.

До найбільш важливих методів регулювання кредитно-гро­шових відносин, які здійснює центральний банк, належить ви­значення норми обов'язкових резервів, які комерційні банки по­винні тримати в центральному банку. Ця функція виступає як одна із функцій контролю за діяльністю комерційних банків. Проте за своїм значенням вона націлена скоріше на регулювання сукупних економічних процесів, що відбуваються у суспільному виробництві. Зміна цього нормативу хоч і стосується кожного конкретного банку, однак, за своїми наслідками вона прямо при­зводить до макроекономічних змін, збільшуючи або зменшуючи кредитну експансію всіх комерційних банків. Тому дана функція, хоча й належить у цілому до контролюючих функцій, але за сво­єю значимістю вона виходить за межі регулювання самої банків­ської системи і виступає певним інструментарієм регулювання всього суспільного виробництва.

Обов'язкові резерви — це ті кошти комерційних банків, які вони зобов'язані передати в центральний банк, можливість роз­порядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня.

Уперше норму банківських резервів уведено в практику в США ще в 1863 році, з утворенням національних банків. Але як елемент вже досить розвиненої банківської системи обов'язкові резерви було введено в цій країні в 1913 р. з утворенням Федера­льної резервної системи. Спочатку ці резерви відігравали роль страхових, їх норма залишалася незмінною і тільки з 1935 р. центральним банком США стала здійснюватись практика зміни нормативу обов'язкових резервів.

Досвід США досить швидко поширився і в Європі. У 1948 р. обов'язкові резерви було введено в Німеччині, у 1961 р. — у Ве­ликобританії, у 1979 р. — у Франції. Не залишилися осторонь і інші країни Європи та Азії. Норма обов'язкових резервів викори­стовується центральним банком найчастіше для регулювання грошової маси, забезпечення певного рівня ліквідності активів комерційних банків, а також здійснення певної кредитної політи­ки. Так, підвищуючи ставку обов'язкових резервів, центральний банк відволікає частину ресурсів комерційних банків, скорочую­чи тим самим і їх можливості в кредитуванні суб'єктів господа­рювання. При зниженні цієї ставки відбувається зворотний процес.

Найчастіше країни використовують розглянутий вище інстру­мент монетаристського регулювання економіки для зменшення ци­клічних коливань. На фазі депресії центральний банк удається до зниження норми обов'язкових резервів, а на фазі підйому, навпаки, — до їх підвищення, щоб перешкодити надмірно небезпечним тем­пам зростання суспільного виробництва.

Сьогодні обов'язкові резерви використовуються практично в усіх промислово розвинутих країнах. Однак єдиної методики їх визначення немає, як немає і єдиних ставок. Найчастіше базою для розрахунків обов'язкових резервів є пасиви банку. При цьо­му використовуються як загальна їх сума, так і окремі частини. Досить поширений варіант — використання як такої бази термі­нових депозитів і вкладів до запитання.

В окремих країнах, наприклад у Франції, загальною базою для визначення норми обов'язкових резервів є обсяги кредитування, які здійснює комерційний банк.

Норма обов'язкових резервів, як правило, встановлюється у законодавчому порядку і може розраховуватись як єдина, так і така, що залежить від окремих частин банківських ресурсів. При­кладом останнього може бути Німеччина, де Німецький федеральний банк встановлює різні норми обов'язкових резервів для ощадних вкладів, термінових депозитів і т. д.

Рівень норми обов'язкових резервів може бути різним. У та­ких країнах, як Австрія й Італія ця норма сягає рівня 25 %. У той же час в Японії у післявоєнний період вона коливалася у межах від 2,5 до 0,1 %, а у Великобританії практично не мала значення, тому що становила в цей самий період приблизно 0,5 %. У ціло­му ж теоретично деякою середньою нормою обов'язкових резер­вів уважається їх розмір у межах 10-12 %.

В останні роки помітною стала практика зменшення норми обов'язкових банківських резервів і навіть відмови від цього ін­струменту грошово-кредитної політики. Так, відмовились від нього такі країни, як Бельгія, Данія, Швеція, а Франція зменшила норму обов'язкових резервів за трансакційними депозитами до 1 %, а за строковими депозитами взагалі відмовилась від встано­влення такого резерву. Таку тенденцію необхідно враховувати і в нашій державі. Це важливо у зв'язку з формуванням в Україні стратегії розвитку банківської системи і вирішенням проблем розвитку державного регулювання економіки, а також пов'язано з тим, що зменшення таких резервів посилює позиції комерцій­них банків, робить їх більш конкурентоспроможними, що важли­во в умовах високого рівня відкритості економіки нашої держави і зростання конкурентної боротьби з іноземними кредитними установами.

Другою важливою тенденцією в розвитку такого важеля, як норма обов'язкових резервів, стає обмеження (встановлення верхньої межі) норми цих резервів. Така практика має місце в окре­мих європейських країнах (наприклад у Німеччині). Подібне об­меження дає можливість комерційним банкам більш упевнено розробляти стратегію свого розвитку.

В Україні загальні принципи й методи формування норми обов'язкових резервів визначаються Положенням «Про порядок формування у банківській системі України обов'язкових резер­вів». У нинішніх умовах формування обов'язкових резервів в Україні потребує досягнення двох важливих цілей:

• забезпечення надійної ліквідності активів комерційних банків;

• регулювання грошової маси за рахунок зміни грошового мультиплікатора.

Норма обов'язкових резервів установлюється і змінюється Національним банком України. Донедавна вона розраховувалась від середньої суми залучених комерційним банком коштів. їх розмір був незалежним від терміну їх укладення, форми (національна валюта або іноземна), а також характеру вкладника цих

коштів.

Згодом (уже на початку 2002 р.) норму обов'язкових резервів почали визначати залежно від характеру залучених ресурсів і від форми валюти, сама норма була істотно зменшена і становила у 2007 р. У середньому 6,5 %. Обсяг коштів, що виконують функ­цію обов'язкових резервів, переглядається щодекади, але не піз­ніше третього, тринадцятого та двадцять третього числа кожного місяця. Ці кошти акумулюються на кореспондентському рахунку даного банку в Національному банку України.

Одним із важливих напрямів впливу центрального банку на діяльність, здійснювану комерційними банками, і в цілому на грошовий обіг є встановлення і зміна облікової ставки. Облікова ставка — норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресур­сів під облік векселів. Певним різновидом цих дій є встановлення ломбардної ставки та ставки при наданні кредитів під заставу цінних паперів.

Облікова ставка може коливатися у досить широких межах. Якщо вона підвищується, то можливість одержання комерційним банком кредиту в центральному банку погіршується. Це, у свою чергу, призводить до зниження можливостей банку в кредиту­ванні суб'єктів господарювання. Коли ставка знижується, відбу­вається зворотний процес.

Можливості регулювання, що здійснюється за допомогою об­лікової ставки, залежать від потреби комерційних банків у кре­дитах. Якщо такої потреби у них немає, або вона невелика за розмірами, то дієвість даного важеля регулювання кредитних відносин з боку центрального банку істотно зменшується.

Досить поширеним, особливо у високорозвинутих країнах, методом регулювання економіки з боку центрального банку ви­ступають операції на відкритому ринку. їх зміст полягає в купів­лі або продажу державних цінних паперів з метою впливу на ди­наміку кредитних операцій комерційних банків. Механіка цього впливу полягає в тому, що центральний банк зменшує (при про­дажу цінних паперів комерційним банкам) обсяг їх власних ре­сурсів і тим самим зменшує їх можливості у здійсненні кредиту­вання. Якщо центральний банк, навпаки, купує цінні папери у комерційних банків, то це розширює їх можливості у кредиту­ванні підприємств.

Слід зауважити, що операції, які може здійснювати централь­ний банк на відкритому ринку, — дуже гнучкий інструмент грошово-кредитного регулювання. Це пов'язано з тим, що завжди є можливість виправити помилку, якщо вона допущена, шляхом зворотної операції. Поширеним варіантом здійснення таких опе­рацій є РЕПО — операція під заставу цінних паперів з їх зворот­ним викупом.

Безпосередньо організовуючи купівлю-продаж цінних папе­рів, центральний банк може регулювати даний процес і на основі зміни дисконтної ставки. Так, установивши її на рівні, що пере­вищує прибутковість цінних паперів, він ставить комерційні бан­ки у невигідне становище під час одержання кредиту в централь­ному банку і підштовхує їх до збільшення продажу наявних у них державних цінних паперів населенню для одержання необ­хідних коштів.

Зворотний процес починається тоді, коли центральний банк суттєво знижує дисконтну ставку. Якщо вона встановлюється на рівні нижче прибутковості цінних паперів, то комерційним бан­кам вигідніше брати кредити у центральному банку і направляти свої ресурси на придбання державних цінних паперів у населення.

Специфічні, або особливі методи регулювання кредитно-грошових відносин через стосунки центрального банку з комер­ційними банками досить різноманітні. Серед тих, які відносно часто використовують у країнах з розвинутою ринковою еконо­мікою, слід назвати регулювання через вплив центрального бан­ку на споживчий кредит і на біржові операції з цінними папера­ми. В умовах, коли загальні розміри операцій зі споживчого кредиту досягають рівня, що створює можливість необгрунтова­ного нарощування темпів суспільного виробництва, центральний банк може зажадати від комерційних банків скорочення термінів даного кредиту і зменшення частки банківського кредиту для придбання товарів.

В Україні операції Національного банку на відкритому ринку ще не дуже поширені, що обумовлено як нерозвинутістю ринку цінних паперів, так і практичною відсутністю потужного вторин­ного ринку цих паперів. Однак поступово НБУ набуває досвіду і все частіше робить спробу здійснити такі операції. Так, з 1997 р. НБУ почав проводити операції РЕПО. Здійснюючи операції на відкритому ринку, Національний банк України дедалі частіше продає свої власні папери. Серед останніх досить поширеними є депозитні сертифікати, які він активно пропонує комерційним банкам.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки споживчий кредит може стати певним чинником зростання темпів суспільного виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до втру­чання центрального банку в його розвиток. Слід зазначити, що такий вплив на споживчий кредит може бути викликаний і інши­ми причинами. Часто скорочення споживчого кредиту здійсню­ється як дії, спрямовані на стримування зростання цін, бо обме­ження такого кредиту гальмує зростання сукупного попиту. Ці антиінфляційні дії центрального банку особливо відчутні за сво­їми результатами там, де рівень розвитку споживчого кредиту досить високий.

В Україні, на відміну від високорозвинених країн, споживчий кредит ще не одержав широкого розвитку. У нашій країні немає й суттєво досвіду в його організації, оскільки в колишньому Ра­дянському Союзі така форма кредиту була розвинута слабко. Однак у міру становлення ринкової економіки і поступового на­сичення товарного ринку цей кредит буде розвиватися, а в Наці­онального банку України з'явиться можливість використовувати ще один дієвий інструмент регулювання економіки.

У сукупності методів селективного характеру слід назвати і вплив центрального банку на біржові спекуляції. За характером його здійснення цей спосіб регулювання аналогічний методам, які застосовуються у випадку регулювання споживчого кредиту. Так, коли різко збільшуються обсяги біржових операцій, що на­бувають спекулятивного характеру, центральний банк може вплинути на комерційні банки для зменшення частки коштів, що видаються під заставу цінних паперів. Виконуючи дану вимогу (а це може бути, наприклад, рекомендація центрального банку), комерційний банк підвищить ставку відсотка за кредитами, що видаються під заставу цінних паперів. У разі помітної зміни да­ної ставки спекулятивні операції на фондовій біржі можуть сут­тєво скоротитися.

Як відомо, в Україні вже зареєстровані три фондові біржі і відбувається поступове, хоча й дуже повільне становлення ринку Цінних паперів. У цих умовах дані операції Національного банку України вже можливі. Однак нерозвиненість фондового ринку робить ці операції суттєвими за очікуваними наслідками скоріше в перспективі, хоча і не в дуже далекій.

Означені селективні методи впливу центрального банку на комерційні за формою є скоріше економічними, ніж адміністра­тивними. І справа тут у тому, що центральний банк, особливо в розвинутих країнах, як правило, не вдається до примусового ха­рактеру здійснення такого впливу. Найчастіше це рекомендації з юку головного банку, які комерційні банки виконують добровільно. Безсумнівно, ступінь їх загальної залежності від централь­ного банку досить високий, а це завжди є основою для досягнен­ня «слухняності» того чи іншого комерційного банку, якщо він занадто ухиляється від виконання рекомендацій.

Слід зазначити, що серед специфічних методів регулювання кредитно-грошових відносин через вплив центрального банку на комерційні є й суто адміністративні за своїм характером дії. Це, наприклад, установлення з боку центрального банку прямого ко­нтролю над банками за тими кредитами, що дає комерційний банк підприємствам або фірмам. Цей метод поширений у бага­тьох країнах, але найчастіше він використовується в тих країнах, де ринкова економіка ще не дуже розвинута або знаходиться в стані кризи.

<< | >>
Источник: Щетинін А. І.. Гроші та кредит. 2008

Еще по теме Функції центрального банку:

  1. Функції центрального банку
  2. 15.2. Контроль та аудит у центральному банку
  3. Становлення центрального банку в україні
  4. 11.4. СТАНОВЛЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ В УКРАЇНІ
  5. 11.2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ
  6. Призначення, статус та основи організації центрального банку
  7. 11.1. ПРИЗНАЧЕННЯ, СТАТУС ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ
  8. Контроль і регулювання діяльності комерційних банків з боку центрального банку
  9. Операції банку з векселем
  10. Ресурси комерційного банку
  11. Грошово-кредитна політика Національного банку України
  12. Створення, статус, принципи організації та функціонування Національного банку України
  13. Загальна характеристика операцій банку. Пасивні та активні операції комерційних банків
  14. Грошово-кредитна політика Національного банку України та її роль у стабілізації економіки України
  15. ФУНКЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ
  16. 1.3. Функції політичної економії
  17. 6.2. Сутність і функції грошей