<<
>>

Міжнародні валютні системи. Поняття та історія становлення


Як уже зазначалося, процес розвитку міжнародних еконо­мічних зв'язків, що відбувається на основі постійного поглиб­лення міжнародного поділу праці, міжнародної кооперації і тор­гівлі, вимагає організації системи розрахунків за поставки товарів і послуг з однієї країни в іншу.

За часів золотовалютного стандарту розрахунки між країнами здійснювалися на основі ва­лютного курсу, який визначався на підставі золотого паритету. У світі була єдина і зіставна основа загального еквівалента, і потре­би в якійсь особливій, спеціально створеній міжнародній валют­ній системі не було. Це, однак, не означає, що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було досягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стандарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але з крахом золотого стандарту ситуація докорінно змінила­ся. З переходом до паперово-грошових систем зникла і єдина ба­за, яка дозволяла без особливих труднощів із високою точністю прирівнювати різні національні валюти одну до одної. З'явилась об'єктивна необхідність створення міжнародної валютної системи.

Міжнародна валютна система — це закріплена угодами ор­ганізація міжнародних валютних відносин. Ця система формува­лася історично, і метою її створення стало забезпечення розраху­нкових операцій між країнами та функціонування міжнародних валютних інструментів.

Організація міжнародної валютної системи базується на пев­них механізмах, які й забезпечують її функціонування. Серед цих механізмів, або елементів, системи слід назвати такі:

> установлення певних форм міжнародних засобів платежу (це може бути золото, національна валюта окремих країн, міжна­родні валютні одиниці на зразок СДР, ЕКЮ або ЄВРО);

> формування механізму встановлення і підтримки валютних курсів;

> визначення правил розрахунків між суб'єктами міжнарод­них економічних відносин;

> розробка механізму балансування обсягів торгівлі, співвід­ношення експорту та імпорту;

> формування механізму балансування міжнародних платежів;

> утворення і функціонування міжнародних валютно-фінансо­вих установ на зразок Міжнародного валютного фонду (МВФ) або Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

Створення міжнародних валютних систем має свою історію. її початком слід уважати утворення валютних блоків, що стало пе­вною реакцією країн на крах золотомонетного стандарту. Утво­рення валютних блоків відбулось на початку 30-х pp. XX ст. і ма­ло певні особливості. Вони полягали в тому, що блоки зазвичай не набували форми утворень, які б закріплювались конкретними угодами. Найчастіше це були певні угруповання країн, які фор­мувались на базі співвідношення сил між ними. Як правило, кра­їни блоку домовлялись між собою про проведення певної узго­дженої політики у сфері валютних відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася на своє економічне і політичне становище серед інших країн.

Одним із перших (у 1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларо­вий блок, до складу якого ввійшли СІЛА, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив'язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах кра­їн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву «золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізні­ше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмови­лись від золотого стандарту, «золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відноси­нах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х pp. склались валютні зони. Найвідоміші і найстійкіші з них — це стерлінгова зона, зона долара і зона франка. Дещо меншу роль відігравали такі зони, як зона португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена.

Зони формувались як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об'єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою й чіткішою системою регламента­ції валютних відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону. Між кра­їнами-учасницями мав місце більший обмін валютою, а розраху­нки між ними здійснювались через банки країни-гегемона, де, як правило, зберігалась і більша частина валютних резервів усієї зо­ни.

Валютні зони, безсумнівно, давали певні переваги країні-гегемону. Прикладом може бути зона франка, яка ще в 30-ті pp. минулого століття, до отримання колоніями Франції незалежнос­ті, охоплювала Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та інші

колоніальні території Франції. Остання, зосередивши у своєму банку валютні резерви цих країн, використовувала їх для своїх цілей. Курс франка стосовно до валюти цих територій установ­лювався метрополією і був завищеним, що давало можливість Франції отримувати підвищені прибутки від експорту капіталу і товарів у ці колонії.

Такі переваги були притаманні й іншим державам-гегемонам в інших валютних зонах. Це сприяло виникненню й постійному посиленню суперечностей між країнами, які входили до певної зони. Але головною причиною їх зникнення стало те, що валютні зони не вирішували проблеми організації міжнародних валютних відносин і тому на певному етапі свого розвитку вони себе виче­рпали, оскільки вже не відповідали новому рівню економічних відносин, які склались між країнами. Ця низка причин і призвела врешті-решт до їх розпаду. Деяким винятком можна вважати зо­ну франка, яка певною мірою зберегла своє значення. Колонії Франції в післявоєнний період отримали незалежність і почали створювати власні емісійні центри та грошові системи. Особли­вої трансформації зона франка зазнала з середини 1970-х pp., ко­ли в Кінгстоні було підписано Ямайську валютну угоду (1976 р.) Це було викликано тим, що за цією угодою міжнародним платі­жним і резервним засобом поряд з доларом визнавались валюти ще й інших високорозвинених країн. І ще довго Франція продовжувала використовувати зону франка у своїх інтересах.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на між­народну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали «Заключний акт». Йо­го підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана, головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була представлена американською стороною в особі начальника відділу валютних досліджень міністерства фі­нансів США Г. Уайта, а друга англійською стороною в особі ві­домого економіста Дж. Кейнса.

Свою позицію Дж. Кейнс виклав у праці «План міжнародного клірингового Союзу» (1943 р.), в якій запропонував створити наднаціональний банк. Цей банк, який він пропонував назвати Міжнародним компенсаційним союзом, повинен був:

— випускати міжнародні гроші-банкори.

— забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків.

Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки. Вони мали бути виражені в золоті, але на золото не розмінюватись.

Ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж. Кейнса все ж таки використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводи­лись до такого:

• долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резерв­ний і платіжний засіб;

• для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і ко­ливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;

• установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць — право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксова­ним курсом.

• було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

• створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валю­тних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економі­чні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економі­чних відносинах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська угода, яка грунтувалась на доларі, накладала на США й величезну відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки. Достатньо сказа­ти, що, за даними статистики США, в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі, а част­ка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота, що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.

Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Вона діяла так. Якщо, скажімо, встановлювався базовий курс франка до долара, наприклад, на рівні 5 франків = 1 дол., то відхилення ринкового курсу від цього базового курсу могло бути в межах 1 дол. = 4,95 франка, або 1 дол. = 5,05 франка. Якщо, наприклад, попит на долар збільшився і курс вийшов за 1 дол. = 5,05 франка, тоді повинен втрутитися банк Франції, який мусить скуповувати франки за долари, щоб стабілізувати курс. Якщо цього недостатньо, то Франція вдається до зовнішніх запозичень з метою запропонувати більше доларів і тим самим підвищити курс франка до встановленої межі коли­вань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською угодою для стабілізації свого курсу країна могла використати частину свого золотовалю­тного резерву на валютному ринку, а також до 10 % змінити (де­вальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація національної валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з дозволу МВФ.

Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну валюту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в бан­ках США або Європи і отримувати на них певний дохід.

Слід зауважити, що досить жорсткі межі коливання валютних курсів теж давали країнам-учасницям можливість для певного маневру. Відхилення вільного обмінного банківського курсу фік­сувалося стосовно до офіційно заявленого країною паритету. При цьому уряд міг за певних економічних умов коректувати саму основу обмінного курсу, встановлюючи новий паритетний курс і навіть на деякий час вводити «плаваючий курс» щодо інших ва­лют. Такі «плаваючі курси» вводили декілька країн. Канада, на­приклад, вводила їх на кілька років, але засновники Бреттон-Вудської системи розглядали введення «плаваючого» курсу як відхилення від суті самої угоди.

Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знеці­нення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Зі збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення сил між країнами, довіра до долара поступово почала падати. Це стало помітно особливо з початку 1960-х pp. Центральні банки європейських країн усе частіше продавали золото на вільному ринку за ринковими цінами і обмінювали виручені долари на зо­лото США за фіксованою ціною 35 дол. за тройську унцію.

Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили «золотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Велико­британія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою пулу було утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондон­ському ринку в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Меха­нізм підтримки такої ціни полягав у тому, що центральні банки країн пулу надавали Англійському банку золото для продажу і водночас брали на себе зобов'язання не обмінювати свої доларо­ві авуари на золото США.

Ця спроба не змогла зупинити процес знецінення долара. У період з 1960 до 1970 pp. він відбувався досить помітними тем­пами. Достатньо сказати, що за цей період маса євродоларів збі­льшилася втричі й практично досягла позначки в 50 млрд дол. У той же час золоті запаси США зменшилися з 17,8 млрд дол. в 1960 p. до 11,1 млрд дол. в 1970 p. з розрахунку фіксованої ціни золота в 35 дол. за тройську унцію.

У 1965 р. Франція зняла з себе зобов'язання, і уряд генерала Де Голля здійснив масовий обмін доларових резервів свого цент­рального банку на золото США. У 1967 р. Франція відмовилась від основних операцій за «золотим пулом», що означало її фак­тичний вихід з цієї організації. У 1968 р. «золотий пул» припинив своє існування.

Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє ві­дображення в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запози­чення (Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з до­ларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По суті, це була реалізація ідеї Дж. Кейнса, який за­пропонував у 1943 р. випуск міжнародних грошей-банкорів. Пе­ршу емісію СДР було здійснено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію активно підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на долар і в той же час емісія була не такою вже й великою.

Розподіл СДР здійснювався пропорційно до квот, які мали країни-учасниці в МВФ. Спочатку СДР дорівнював долару, а пі­зніше (після девальвацій долара) його курс дорівнював 1,2 дол. З переходом до плаваючого курсу ціна СДР визначалася на основі кошика валют спочатку 16 провідних країн світу, аз 1981 р. — 5 країн (США, Німеччина, Франція, Англія і Японія).

Проте операція з СДР не врятувала ситуацію, яка характери­зувалась подальшим послабленням ключової для системи валюти — долара. І вже 3 серпня 1971 р. президент США Ніксон оголо­сив про заборону розміну доларів на золото США, а в грудні того самого року долар уперше за всі післявоєнні роки був девальво­ваний. Ціна золота становила 38 дол. за тройську унцію. Ця дева­львація не врятувала долар, у 1973 р. він знов був девальвований, і ціна тройської унції золота становила вже 42,2 дол. Країни — члени Бреттон-Вудської системи почали вводити плаваючі кур­си. Це означало крах цієї системи. Офіційно перехід до плаваючих курсів було оголошено після міжнародної конференції з грошового обігу в березні 1973 р.

Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі угоди відбувся в 1978 p., коли почала діяти Ямайська валютна угода, прийнята в 1976 р. на Ямайці, в її столиці місті Кінгстоні. Нова угода зафіксувала ту практику міжнародних валютних від­носин, яка склалась на початку 70-х pp.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

• було здійснено повну демонетизацію золота. Скасовувалися офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти і було знято будь-які обмеження на приватну купівлю-продаж зо­лота;

• було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

• золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринкови­ми цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

• частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка поповнювала валютні резерви МВФ. Така сама частина золота мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти ко­жної країни;

• як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було визнано валюти інших країн, а також СДР.

З 1979 до 1987 р. було здійснено другу емісію СДР у розмірі 12 млрд. Ця емісія і особливо ліквідація монополії долара в ролі міжнародного резервного і платіжного засобу суттєво потіснили долар. Але й сьогодні система міжнародних валютних відносин базується переважно на доларі.

Підписання Ямайської угоди було важливим кроком у напря­мку вдосконалення міжнародної валютної системи. Ця угода бі­льше, ніж Бреттон-Вудська, була пристосована до нестабільності платіжних балансів та валютних курсів. Але й вона не могла по­вністю вирішити всі проблеми валютних відносин між країнами. Особливу складність становлять проблеми, які виникли у зв'язку з офіційним уведенням «плаваючих» курсів. Вони стали визнача­льними, хоча відповідно до Ямайської угоди країни між собою мали змогу встановлювати фіксовані курси відхилення курсу від­повідної валюти на зовнішніх валютних ринках у межах ± 4,5 %. Головною проблемою стали пошуки оптимальних вимірювачів динаміки валютного курсу тієї чи іншої валюти. Цю проблему країни вирішують шляхом визначення так званого ефективного валютного курсу. Він розраховується на певний період (здебільшого на рік) шляхом зіставлення валюти даної країни з валютою інших країн. Ця середньозважена величина розраховується з ура­хуванням питомої ваги кожної з валют, які використовуються у зовнішніх розрахунках цієї країни. Ефективний курс 18 основних валют провідних країн світового товариства розраховує МВФ з урахуванням частки кожної країни у світовій торгівлі.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сфо­рмувалась Європейська валютна система. Ця система була створена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979 р. Певним стимулом до організації цієї системи ста­ло те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням сис­теми СДР і її тісним зв'язком з американським доларом. Ці краї­ни були незадоволені також уведенням у зв'язку з рішенням Ямайської конференції (1976—1978 pp.) плаваючих курсів, що через механізм зовнішньої торгівлі негативно позначалось на їх інтересах і завдавало шкоди розвитку інтеграційних процесів, які мали місце в рамках ЄЕС і були досить потужними. Організатори європейської валютної системи пов'язували її створення з досяг­ненням таких цілей:

— забезпечення валютної стабілізації в межах Європейського співтовариства;

— створення за допомогою цієї валютної системи умов для економічного зростання країн-учасниць;

— посилення інтернаціоналізації виробництва та інтеграції країн співтовариства;

— формування стабілізуючого впливу цієї системи на всю си­стему міжнародних економічних і валютних відносин.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Євро­пейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія і Данія). Ме­ханізм Європейської валютної системи складався з трьох основ­них елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала на­зву ЕКЮ; режиму спільного коливання валютних курсів — це так звана «суперзмія», та Європейського фонду валютної спів­праці. Вирішальною умовою для досягнення цілей, пов'язаних зі створенням Європейської валютної системи, стало створення єв­ропейської валютної одиниці (екю) і спільних резервів для забез­печення її стабільності.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася один раз на п'ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше ЗО %), французький франк (близько 20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %).

Особливістю Європейської валютної системи стало встанов­лення фіксованого курсу валют країн, які входили до цієї систе­ми. Валюти країн-учасниць могли коливатись стосовно до євро­пейської валютної одиниці (англ. European Currency Unit — ЕКЮ) в межах ±2,5 %. Лише для Італії відхилення було встанов­лено в межах ±6 %, а з приєднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії їм також установили цю межу ко­ливань. Після валютної кризи 1983 р. було прийнято рішення про допустимі коливання курсів валют у межах до 15 %. Курс кожної валюти в екю визначався щоденно, щоб виявити реальну розбіж­ність (якщо вона мала місце) між ринковим і центральним кур­сами кожної валюти. Якщо відхилення переходили встановлену межу, то включався механізм підтримки курсу.

Підтримка курсу національної валюти у встановлених межах коливань здійснювалась на основі надання кредитів. їх отриманню передувало визначення рівня коливання валюти. Рівень уста­новлювався за двома напрямками.

Перший пов'язаний з відхиленням ринкового курсу конкрет­ної валюти стосовно до курсу валют, виражених в екю. Це так званий перший рівень, який виступав своєрідним індикатором, що свідчив про загальну спрямованість змін у курсі валют.

Другий напрямок був пов'язаний з визначенням коливань між окремими парами валют країн-учасниць. Усі національні валюти були пов'язані попарно й утворювали валютну сітку. Наприклад, на якийсь момент 1 марка = 3 франкам. Якщо курс франка падав до нижньої межі, то країни повинні були вдатись до певних дій, здійснюючи валютну інтервенцію. Французький банк починав продаж марки, а Німеччина здійснювала операції щодо купівлі франка.

Здійснення таких операцій, як правило, вимагало значних ко­штів і вони могли бути надані у формі кредиту. Якщо зміни в ку­рсі здійснювалися в межах допустимих коливань (±2,5 %), то країна могла отримати короткостроковий кредит для так званого «внутрішньомежового втручання». Цей кредит надавався цент­ральному банку тієї країни, чия валюта виявляла тенденцію до падіння. Кредити надавали центральні банки інших країн співто­вариства на термін до 3 місяців, і цей кредит можна було повто­рити двічі, а загальна сума позики визначалася залежно від кво­ти, яка встановлювалась для кожної країни радою керуючих Європейського фонду валютної співпраці. Цей кредит давав змо­гу подолати негативні явища, що виникали у зв'язку з тимчасо­вим дефіцитом платіжного балансу країни.

Якщо країна зазнавала серйозних труднощів, то вона мала змогу отримати допомогу у вигляді кредиту на термін від двох до п'яти років за рахунок спільних коштів співтовариства. Але та­кий кредит супроводжувався певними умовами стосовно до економічної політики країни-позичальниці.

Екю частково базувалась на золоті. Це забезпечувалось тим, що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20 % своїх офіційно оголошених золотих резервів. Право власності на це зо­лото з боку країни, яка його внесла, фіксувалось відповідною сумою в екю, яка зараховувалась в офіційні резерви. У спільному фонді країн Європейського союзу було зосереджено більше 2,5 тис. т золота.

Екю використовувалась як резервний засіб у валютних відно­синах між країнами Європейського союзу, а також для розрахунків в операціях центральних банків у внутрішній і зовнішній тор­гівлі. За допомогою ЕКЮ в цих країнах надавались кредити, а з 1986 р. в екю здійснювався взаємний залік вимог через Банк між­народних розрахунків у Базелі. Одночасно екю виконувала роль резервного активу і нагромаджувалась центральними банками країн Союзу. За депозитами в екю нараховувались відсотки, які розраховувались на базі ставок внутрішнього валютного ринку конкретної країни. Але екю не змогла повністю виконувати фун­кції наднаціональної валюти, оскільки вона не існувала у вигляді банкнот, а це означало, що вона не була звичайним засобом роз­рахунків за межами центральних банків Європейського союзу.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з 1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комі­сія, яку очолював Ж. Делор, і тому цей проект отримав назву «План Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейсько­го союзу єдиної для цих країн валюти. Його реалізація передбачала три етапи. Перший повинен був початися з 1990 р. і мав на меті до­сягнення більш тісної економічної інтеграції країн та вирівнювання коливань курсів валют для всіх країн у межах ±2,5 %. Це означало, Що більш високу межу відхилень для італійської ліри, португальсь­кого ескудо, грецької драхми і англійського фунта треба було від­мінити, а коливання їх курсу мали бути теж у межах ±2,5 %.

Другий етап передбачав створення системи європейських Центральних банків, що означало координацію та регулювання курсів національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць в усій валютно-кредитній діяльності. З цією метою пропонувало­ся створити Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), на базі якого пізніше планувалося створення Європейського центрального банку. Він повинен був здійснюва­ти різні заходи, спрямовані на зменшення дефіциту бюджетів, боротьбу з інфляцією тощо. При цьому всі дії Європейського центрального банку повинні стати незалежними від національ­них урядів країн Європейського союзу. Початковий капітал цьо­го банку планувався у розмірі 5 млрд екю.

Третій етап передбачав заміну національних валют єдиною європейською валютою. Емісію цієї валюти мав здійснювати Єв­ропейський центральний банк.

Слід зауважити, що терміни не встановлювались, але експерти вважали, що перший етап буде потребувати 6—7 років, а другий етап швидко трансформується в третій.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. Вже в 1991 р. європейські країни підписали в м. Маастрихті (Нідерланди) «Угоду про Європейський союз», яка стала чинною після її рати­фікації в 1993 p., і передбачала посилення інтеграції країн-членів Європейського союзу з подальшим розвитком валютного союзу на основі введення єдиної грошової одиниці. З початку 1990-х pp. почав діяти перший етап плану Делора. Його успішна реалі­зація сприяла початку другого етапу і його трансформації в тре­тій. Останій почався з 1997 р. після наради в Амстердамі країн-учасниць Європейського союзу. Країни підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (ЄВРО).

Цей досить складний і, головне, піонерний процес, який не мав (принаймні в таких масштабах) аналогів у попередній історії людства, вимагав певної підготовчої роботи. Вона полягала в то­му, що ті країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови. Вони досить жорсткі й вимагають значних зусиль з боку кожної держави. Найважливіші з цих умов:

• країни повинні тримати дефіцит державного бюджету на рі­вні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

• державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який під­раховано на базі ринкових цін;

• рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня ін­фляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з най­меншими показниками інфляції;

• середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на 10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками за такими кредитами.

Перелічені умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна країна Європейського союзу (Люксембург) укладалась у «прокрустове ліжко» цих вимог. Але незважаючи на певні труд-HO0H У виконанні цих вимог для більшості країн Союзу, процес реалізації плану введення єдиної європейської валюти поступово йшов до свого завершення. 1 січня 1999 р. було зафіксовано курс національних валют до євро, і на його основі почався перераху­нок усіх фінансових та інших активів як у країнах-членах союзу, так і за його межами.

Початку цього процесу передувала велика підготовча робота, яка включала й експеримент. У 1999 р. за півроку було здійснено таке. В Італії за згодою Європейського центрального банку та Європейської комісії надрукували 1 млрд євро і завезли у пошто­ві відділення двох маленьких міст біля Флоренції — Понтассьєве і Ф'єзоле. Громадяни цих міст могли поміняти свої ліри на євро за курсом 1 євро за 2000 лір і розрахуватись ними в усіх устано­вах цих містечок. Експеримент викликав жвавий інтерес, особли­во серед європейських нумізматів.

Підготовча робота полягала і в тому, що треба було накарбу­вати велику кількість монет. Тому з травня 1998 р. у французь­кому містечку Пессак (біля Бордо) почали карбувати монети єв­ро. До кінця 2001 р. було викарбувано 7,5 млрд монет загальною вагою 30 тис. т, що в чотири рази більше ваги Ейфелевої вежі. А в цілому на початку існування євро було випущено 12 млрд банк­нот номіналом 500, 200, 100, 50, 20, 10, 5 євро, а також 70 млрд мо­нет номіналом 1, 2 євро і в 50, 20, 5, 2 і 1 цент.

Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Фран­ція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Ірландія та Люксембург) ввели як паралельну ва­люту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. Що стосується таких країн, як Великобританія, Швеція і Данія, то вони поки що займають очікувальну позицію і за бажанням можуть приєднатись до системи євро. Трохи пізніше до євро приєднались Греція, а в кінці 2007 р. ще три країни: Мальта, Кіпр і Словенія.

Процес уведення євро йшов з успіхом і на початку 2002 р. в Цих країнах євро було введено в готівковий обіг. Спочатку (у пе­ршій половині 2002 р.) євро ходив паралельно з національними валютами, а з 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став тільки євро. Що ж стосується остаточних сум у національній валюті, то протягом декількох років їх можна було поміняти на євро.

Введення євро має і суто економічне значення, бо, за розраху­нками спеціалістів, з уведенням євро країни будуть економити приблизно 15—20 млрд дол. на рік, або в межах 0,5—1 % від ВВП кожної країни. При цьому в більшому виграші будуть малі країни Європейського союзу. Це важливий фактор, який сприяв уведенню єдиної валюти. Певною причиною введення євро є і те, що європейські країни завжди суперничали з США. Це суперни­цтво пролягає і в площині валют. Зрозуміло, що екю не могло стати повноцінним конкурентом для долара хоча б через те, що ця грошова одиниця не використовувалася в готівковому варіан­ті. Більші перспективи у євро. Достатньо сказати, що економічна база євро досить широка і за рівнем розвитку економіки 11 країн Європейського союзу, які ввели євро, зіставна з економікою США. Так у 2000 р. населення цих країн становило 291 млн чо­ловік (США — 268 млн), їх ВВП дорівнював 6,3 трлн дол. (США — 7,8 трлн дол.), загальний зовнішньоторговельний оборот цих країн становив 1,6 трлн дол. (США — 1,6 трлн дол.), а обсяг фі­нансових ринків (це капіталізація акцій, облігацій і банківських активів) становила 21,1 трлн дол. (США — 22,9 трлн дол.)

Проте глибинною причиною цього важливого процесу є інтерна­ціоналізація господарського життя. Шлях, яким іде об'єднана Євро­па, має міжнародне значення, а тому варто звернути увагу на складні проблеми, які ще необхідно вирішити країнам Європейського союзу в процесі використання єдиної валюти.

До числа найважливіших і водночас важких проблем слід за­рахувати проблему наявності різних темпів інфляції, а також проблему дефіциту державних бюджетів, що за своїми показни­ками дуже відрізняється в різних країнах, які ввели євро. Змен­шення темпів інфляції та зменшення бюджетного дефіциту — це один з головних напрямків подальшого вдосконалення сучасної Європейської валютної системи. Саме це повинно стати визнача­льним чинником забезпечення її стабільності принаймні на да­ному етапі.

З метою підтримки стабільності євро в умовах загрозливих темпів інфляції або суттєвого збільшення дефіциту державного бюджету передбачається застосовувати до країн-учасниць санкції у вигляді різноманітних штрафів, обмежень на отримання креди­тів у європейському інвестиційному банку тощо до тих пір, поки не буде здійснено відповідне коригування дефіциту державного бюджету або доки не буде вгамовано інфляцію до прийнятних рівнів. Але поряд з цими каральними методами розробляються і заходи щодо надання допомоги країнам-партнерам, для котрих названі вище проблеми загострюються до масштабів, які станов­лять певну загрозу євро.

Уведення євро виводить цю валюту на світові фінансові рин­ки, що надає їй статусу значно більшого ніж статус власне регіо­нальної валюти. Ураховуючи ці обставини і не маючи можливос­ті найближчим часом приєднатись до цього валютного союзу, Україна вводить операції з євро на валютний ринок нашої держа­ви. Вже на початку 1999 р. Національний банк України дозволив комерційним банкам здійснювати конверсію евровалют у євро і здійснювати купівлю-продаж євро на міжбанківських валютних біржах нашої держави.

<< | >>
Источник: Щетинін А. І.. Гроші та кредит. 2008

Еще по теме Міжнародні валютні системи. Поняття та історія становлення:

  1. 6.5. Світова та міжнародні валютні системи
  2. 6.4. ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ ТА ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
  3. Валютні системи та валютнаполітика. Особливості формування валютної системи україни
  4. 6.3. Валютні системи та валютна політика. Особливості формування валютної системи України
  5. ВАЛЮТНИЙ РИНОК ТА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
  6. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
  7. ТЕМА 6. Валютний ринок і валютні системи
  8. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
  9. Світова та міжнародна валютні системи
  10. 6.6. СВІТОВА ТА МІЖНАРОДНА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
  11. ВАЛЮТНИЙ РИНОК ТА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
  12. Розділ 8. Міжнародні системи
  13. 5.1.1. Міжнародні відносини як цілісна система
  14. 8.1. Поняття і структура міжнародних систем
  15. Поняття і структура політичної системи