<<
>>

Пропозиція грошей і механізм її формування

Попит на гроші — це тільки один бік сфери грошового ринку. Зворотним і не менш суттєвим явищем є пропозиція грошей. Але вони (попит і пропозиція грошей) тісно пов'язані між собою.

Так, попит на гроші в найбільш загальному вигляді пов'язаний з масою ВВП, бо гроші призначені для забезпечення руху всіх товарів та послуг, вироблених у суспільстві за певний період. З іншого боку, це означає, що пропозиція грошей у сво­їх загальних розмірах має визначитись попитом на них. Саме це принципове положення повинно бути висхідним, базовим при визначенні загальних обсягів емісії грошей. При цьому вітчиз­няні вчені, які досліджують сферу грошового обігу, висловлю­ють думку про те, що «визначальні компоненти пропозиції грошей формуються на кредитах— боргових зобов'язаннях держави, банківських установ, інших суб'єктів виробничого процесу та підприємницької діяльності»1. Ця теза дуже важлива для розуміння внутрішньої об'єктивної єдності між попитом і пропозицією грошей.

Графічно пропозицію грошей можна зобразити у вигляді вер­тикальної лінії Ms (рис. 2)

Рис. 2. Пропозиція грошей

Пропозиція грошей може змінюватись під впливом різних чинників і, перш за все, під впливом змін у монетарній політиці держави. Унаслідок цього вертикальна лінія Ms, що відображає пропозицію грошей, може переміститись у положення Msi (ско­рочення пропозиції), або в положення MS2 (збільшення пропози­ції грошей).

У сучасних умовах теоретичні засади стосовно формування пропозиції грошей базуються на кількох визначальних моментах монетаристської концепції.

—Пропозиція грошей— це незалежний від функціонування економіки показник. Проте цю незалежність не можна трактува­ти абсолютно. У кінцевому варіанті грошова маса, що пропону­ється для обігу, визначається розміром того сукупного продукту, який вироблено в суспільстві.

Але з огляду на сталий процес на­рощування обсягів суспільного виробництва, а в довгостроково­му періоді таке зростання — це аксіома, пропозиція грошей неза­лежна. Маса грошей, які пропонуються до обігу в грошовій сфері з урахуванням швидкості обігу однойменної грошової одиниці, може бути більшою від обсягів ВВП.

—Незалежність, екзогенність пропозиції грошей, як уже за­значалося, не може бути абсолютною. Вона має свої певні обме­ження, які полягають у тому, що «відрив» пропозиції грошей від динаміки та обсягів виробленого в суспільстві продукту, є більш-менш визначеною величиною. У теорії монетаристів пропозиція грошей щорічно повинна збільшуватись на 3—5 %, незалежно від фази циклу і поточної кон'юнктури на внутрішньому і зовні­шньому ринках. Цей постулат відомий в економічній літературі як «грошове правило» М. Фрідмена.

—Збільшення грошової маси безпосередньо стимулює розви­ток виробництва через збільшення витрат і посилення попиту на товари, що, у свою чергу, спонукає товаровиробника до збіль­шення обсягів виробництва.

—Держава може втручатись у регулювання пропозиції гро­шей, але це втручання має бути обмеженим. Вона не може над­мірно збільшувати пропозицію грошей на грошовому ринку.

Слід зазначити, що основні постулати монетаристів у прин­ципових моментах збігаються з теоретичними поглядами Дж. Кейнса та його прихильників з питання щодо пропозиції грошей. Різниця між цими двома течіями економічної думки по­лягає в тлумаченні механізму впливу зростання грошової маси на суспільне виробництво і у визначенні мети й місця держави у процесі балансування пропозиції грошей.

Так, Дж. Кейнс вважав, що збільшення грошової маси приво­дить до підвищення пропозиції грошей і викликає внаслідок цьо­го зниження відсотка. Його падіння сприяє нарощуванню інвес­тиційного процесу і зростанню суспільного виробництва. Саме таким опосередкованим є процес впливу зміни грошової маси на виробництво. Що ж стосується монетаристів, то, як уже зазначалося, грошова маса в них уже своєю зміною безпосередньо впли­ває на суспільне виробництво.

Є певна протилежність у поглядах кейнсіанців і монетаристів на місце й мету державного втручання у сферу грошового обігу. Дж. Кейнс розглядав втручання держави у пропозицію грошей як необхідний момент створення державних грошей і перетворення неефективного попиту в ефективний. Це, за його висновками,

створює стимули для інвестиційної діяльності й розвитку суспі­льного виробництва. З огляду на ті ключові проблеми, які вису­вала тогочасна ринкова економіка, а саме: необхідність подолан­ня величезного спаду (зменшення) виробництва з його страхіт­ливими наслідками (безробіттям, зубожінням значних верств населення, гострими соціальними і політичними суперечностями в суспільстві і т. ін.) — такий підхід був правильним. Загроза не­минучості посилення інфляційних процесів в умовах такого зро­стання пропозиції грошей певною мірою відходила на другий план.

Іншим є підхід монетаристів. Вони вважають, що збільшення пропозиції грошей можливо, але повинно бути обмеженим у сво­їх обсягах. Ураховуючи те, що в 1960—1970 роки головною про­блемою розвитку ринкової економіки у високорозвинених краї­нах стало вже не падіння виробництва, а саме інфляція— цей підхід і ця позиція виявились виправданими.

Увага, яку тут приділено кейнсіанському і монетаристському під­ходам до проблеми пропозиції грошей, їх спільним моментам і роз­біжностям, виправдана тим, що рівень розвитку економіки конкрет­ної країни й особливість тих завдань, які стоять перед тим чи іншим суспільством, можуть диктувати в організації пропозиції грошей за­стосування тієї чи іншої концепції, а за певних обставин і доповнення однієї теоретичної концепції деякими моментами з іншої.

У період кризи кейнсіанства в 70-ті роки XX ст. в розвинених країнах Заходу при розробленні політики у сфері грошового обі­гу почали широко застосовувати рекомендації монетаристів. У питанні про пропозицію грошей у ряді країн спирались на «гро­шове правило» М. Фрідмена. В реалізації цього теоретичного по­ложення у більшості країн було зроблено певні доповнення, а саме:

По-перше, у ряді країн почали застосовувати певну «вилку» у зростанні пропозиції грошей. Ця політика стосовно щорічного зростання грошової маси отримала ще назву таргетування. При­кладом здійснення такої політики була політика уряду консерва­торів Великобританії, очолюваного М. Тетчер. Ці коливання на 1976—1977 pp. встановлювались у межах 9—13 %, а в 1979— 1981рр. у межах 7—11 %.

По-друге, обсяги зростання грошової маси або її межі пов'язувались з такими важливими макроекономічними показ­никами розвитку суспільного виробництва, як динаміка зрос­тання ВВП та темпи підвищення зростання продуктивності су­спільної праці.

Основні теоретичні положення монетаризму стосовно про­позиції грошей певною мірою лягли і в основу грошової полі­тики нашої держави, починаючи з 1994 р. До цього уряд прово­див політику, яка не мала нічого спільного з монетаризмом. Для покриття величезного бюджетного дефіциту уряд вдавався ви­ключно до емісії, чим спровокував величезну інфляцію, що повністю розладнала все народне господарство молодої незалеж­ної держави.

В основу монетарної політики, яка почала формуватись на за­садах монетаризму вже з кінця 1993 p., покладено основний принцип монетаризму: відповідність грошової маси виробленому в суспільстві продукту. Це було абсолютно необхідно, бо в країні мала місце величезна інфляція, а виробництво ВВП постійно знижувалось аж до 1999 р. включно. У таких умовах не можна було зафіксувати пропозицію грошей на якомусь рівні, але треба було суттєво зменшити пропозицію грошової маси. Це було зроблено в кількох напрямках, що були як безпосередньо, так і опосередковано пов'язані з пропозицією грошей.

Так, практично припинилось пряме кредитування уряду, що, за оцінками фахівців, на 90 % було причиною зростання цін. Уряд вже з 1995 р. почав випускати облігації внутрішньої держа­вної позики, що відкрило нове джерело покриття бюджетного дефіциту. Важливим кроком у нормалізації грошового обігу і по­доланні високої інфляції стало проведення восени 1996 р. грошової реформи. Усі ці кроки забезпечили нормалізацію попиту на гроші, хоч в умовах зменшення валового внутрішнього продукту зростання грошової маси призводило до помітної інфляції, яка після позначки 10 % у 1997 р. знову зросла і коливалась у 1998— 2000 pp. у межах 19—26 %.

Отже, можна зробити висновок, що грошова політика України в цілому і пропозиція грошей зокрема базувались на монетаристській концепції. Але деякою мірою в реалізації цієї політики ма­ли місце й заходи, які більше нагадували кеинсіанський підхід до проблеми регулювання грошової сфери і пропозиції грошей. Так, з метою зменшення середньозваженого відсотка за банківськими кредитами, який у 2000 р. був більше 30 %, уряд почав досить ін­тенсивно збільшувати грошову масу, щоб посилити підйом виро­бництва. У 2000 p., а він був першим роком зростання ВВП за всі роки незалежності, зростання пропозиції грошей призвело до помітного перебільшення запланованих темпів зростання цін. Інфляція у 2000 р. склала 25,8 % проти 20 % за планом. У насту­пні два роки збільшення грошової маси відбувалося ще інтенсивніше. Але хоч інфляція в 2001 — 2002 pp. зменшилась (вона склала відповідно 106% і 99,6%) проти попередніх років, що було обумовлено перш за все досить великими темпами зростан­ня ВВП (9,1 % у 2001 р. і 4,1 % у 2002 p.), проте середньозважена ставка щодо кредитів істотно не зменшилась. У той же час збі­льшення пропозиції грошей у великих обсягах створює реальну загрозу інфляційного вибуху в майбутньому.

Відзначаючи останню обставину, слід зауважити, що поряд із загрозою інфляції збільшення пропозиції грошей створювало й досить сприятливі умови для вирішення стратегічних завдань, які стоять перед нашим народним господарством. До них, як відомо, належить завдання забезпечення сталих темпів зростання суспі­льного виробництва і структурної перебудови економіки. Підви­щення рівня пропозиції грошей стало досить потужним чинни­ком для вирішення цих завдань.

Економіка України, як відомо, характеризується високим рів­нем відкритості. При цьому наша держава за деякими позиціями (метал, зброя, а починаючи з 2001 p., і зерно) входить у десятку найбільших продуцентів цих товарів у світі. Це означає, що посилення експорту й позитивне сальдо зовнішньоторговельних операцій призведуть до припливу в державу валюти і тим самим до збільшення пропозиції грошей на внутрішньому ринку, а від­так, і до пожвавлення виробництва. Проте у практиці реалізувати це не так просто, бо наша національна валюта ще не має повної конвертованості, хоч останнє і забезпечується за поточними операціями.

Пропозиція грошей має свій механізм. Він забезпечує як сам процес формування пропозиції, так і дії щодо її регулювання, які бувають необхідними внаслідок змін в економіці. У формуванні пропозиції грошей вирішальну роль відіграє центральний банк.

Пропозиція грошей формується за рахунок певних елементів грошової маси. Першим таким елементом є грошова база, або гроші підвищеної ефективності. До складу цього елементу, як уже розглядалося в темі 2, входить готівка, що знаходиться в обі­гу, а також готівка в касах банків. До грошової бази входять та­кож обов'язкові банківські резерви, норму яких, як правило, встановлює центральний банк.

Маса грошей, або їх пропозиція, дорівнює грошовій базі. Але це, так би мовити, висхідна, початкова позиція. Справа в тому, що існує ще грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор — це той коефіцієнт, що визнача­ється способом поділу 100 на норму обов'язкових банківських

резервів. Це дещо спрощений варіант розрахунку грошового му­льтиплікатора. Його ще можна визначити за формулою:

Розрахований таким чином грошовий мультиплікатор, по­множений на грошову базу (МИ) дає нам величину грошової ма­си. Визначити грошову масу можна за формулою:

або

Візьмемо конкретний приклад. Припустимо, що грошова база дорівнює 1000 одиниць, а грошовий мультиплікатор дорівнюватиме 5. Тоді за формулою М = Mh х m визначимо грошову масу. Вона дорівнюватиме: М = 1000 х 5 = 5000. Отже, завдяки грошо­вому мультиплікатору грошова маса без зміни грошової бази зро­сла в п'ять разів.

Економічний сенс взаємозв'язку між грошовою базою і гро­шовою масою, який реалізується за допомогою грошового мультиплікатора полягає в тому, що центральний банк, не вдаючись до випуску в обіг додаткових готівкових грошей, може збільши­ти їх кількість в обігу. Така потреба може виникнути, наприклад, в умовах збільшення ВВП за якихось особливих обставин. Ска­жімо, в державі зібрано великий урожай сільгоспкультур. Це означає реальне збільшення ВВП, що вимагає і відповідного збі­льшення грошової маси. Проте випуск в обіг значної кількості готівки буде тиснути на ціни тоді, коли наступного року такого врожаю не буде. Отже, щоб вийти з цього становища, не ство­рюючи собі на майбутнє труднощів, центральний банк зменшує норму обов'язкових резервів і тим самим збільшує грошовий му­льтиплікатор, а відтак, і грошову масу без зміни самої грошової бази.

Проте за допомогою грошового мультиплікатора маневрувати грошовою масою можна тільки в певних межах. До того ж, якщо норма обов'язкових банківських резервів визначається централь­ним банком, то депозити він контролювати безпосередньо не може.

Пропозиція грошей складається як з готівкових грошей (банк­ноти), так і з безготівкових, або як їх іще називають депозитних грошей. Ці два основних елементи і складають грошову масу.

Готівкові гроші випускає (здійснює емісію) тільки централь­ний банк. У нашій державі його функцію виконує Національний банк України. Розміщення таких грошей здійснюється на кредит­ній основі, що означає фіксацію випущених грошей на відповід­ному рахунку в центральному банку. Це може бути, скажімо, по­зика уряду, кредит комерційного банку тощо. Кредитний характер банкнотної емісії виявляється і в тому, що випущені в обіг банкноти не мають ніякого покриття золотом. Раніше, після краху золотого стандарту, випуск банкнот певною мірою прив'язувався до золотого запасу. Так, наприклад, випуск банк­нот у США до 1945 р. забезпечувався на 40 % золотом. Згодом забезпечення було встановлено на рівні 25 % від номінальної ва­ртості випущених банкнот, а з 1968 р. ця вимога була скасована. Нині тільки у Швейцарії зберігається забезпечення банкнотної емісії золотом. У цій країні випущені в обіг банкноти на 40 % за­безпечуються золотом.

Оскільки Національний банк України, як і інші центральні ба­нки має монопольне право на емісію банкнот, то це призводить до двох важливих моментів:

—По-перше, центральний банк нашої держави не має про­блеми внутрішньої ліквідності своїх активів, бо має право в будь-який момент випустити банкноти.

—По-друге, саме банкнотна емісія є головним джерелом ка­піталу Національного банку країни.

Окрім банкнотної емісії, центральний банк здійснює пропози­цію грошей ще через обслуговування державного боргу. Як ві­домо, державний борг зазвичай пов'язаний з дефіцитом держав­ного бюджету. Щоб покрити цей дефіцит (повністю або частково) уряд удається до випуску цінних паперів (державних боргових зобов'язань). Ці зобов'язання держава може розмістити двома способами. Перший полягає в розміщенні поза емісійними установами. У цьому разі пропозиція грошей не зростає, бо, по суті, продаж державних боргових зобов'язань тільки змінює співвідношення в існуючих грошових потоках. Другий спосіб полягає в тому, що держава продає свої боргові зобов'язання ко­мерційним банкам і центральному банку, а це саме і приводить до зростання пропозиції грошей.

Так, центральний банк, купуючи в уряду його боргові зо­бов'язання, випускає в обіг нову масу грошей, збільшуючи їх пропозицію, тобто має місце кредитування уряду під його борго­ві зобов'язання. Цей шлях покриття бюджетного дефіциту небезпечний, бо він є емісійним і тому може призвести до посилення інфляційних процесів. Але він досить ефективний для уряду з погляду залучення коштів для покриття дефіциту бюджету. Тому частіше уряд розміщує свої цінні папери серед комерційних бан­ків. До речі, це часто робиться за допомогою центрального бан­ку. Дана ситуація пов'язана з тим, що Національний банк Украї­ни є представником емітента (Міністерства фінансів) щодо розміщення облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП).

Державні боргові зобов'язання, які отримали комерційні бан­ки, можуть бути придбані і центральним банком. У цьому разі він створює певну базу для зростання депозитної емісії комер­ційних банків, а значить і для збільшення пропозиції грошей.

Пропозиція грошей в обігу зростає й тоді, коли центральний банк скуповує іноземну валюту. Найчастіше це пов'язано з реалі­зацією політики стосовно курсу національної валюти і здійсню­ється у вигляді валютних інтервенцій.

Таким чином, центральний банк формує пропозицію грошей за трьома каналами: випуск готівкових грошей, обслуговування державного боргу і, нарешті, через операції на валютному ринку.

Грошова маса, що складає грошову пропозицію, включає як готівкову (банкнотну) масу, так і безготівкові (депозитні) гроші. При цьому депозитні гроші часто перетворюються в готівкові. І хоч у цього процесу є й зворотний бік, коли готівкові гроші зда­ні, наприклад, у банк, перетворюються в безготівкові, бо на від­повідному рахунку господарюючого суб'єкта робиться відповід­ний запис, проте часто виникає додаткова потреба в готівкових грошах. У цьому випадку центральний банк змушений переказу­вати готівкові гроші на рахунки комерційних банків, парабанків та державної скарбниці.

Незважаючи на монополію центрального банку на емісію гро­шей, певну участь у цьому процесі, а відтак, і у формуванні пропо­зиції грошей, беруть комерційні банки. Ця емісія має назву депо­зитно-чекової емісії і по суті виступає вторинною емісією грошей.

Процес депозитно-чекової емісії відбувається таким чином. Комерційні банки, і це їх головне призначення, акумулюють тимчасові вільні кошти у вигляді депозитів населення і юридичних осіб і надають кредити. Залучені до банку кошти — це його кре­дитний ресурс. Частина цього ресурсу відповідно до встановле­ної центральним банком норми обов'язкового резервування ре­зервується у центральному банку, а решту комерційний банк використовує для надання кредитів. Саме у зв'язку з цим і має місце депозитно-чекова емісія. Розглянемо це на конкретному прикладі.

Припустимо, банк акумулював у вигляді депозитів 10 000 грн. З цієї суми вилучається певна частка грошей у вигляді обов'язкових банківських резервів. Якщо норма цих резервів до­рівнює, наприклад, 10 %, то тоді для надання кредитів банку залишається 9000 грн. На цю суму він відкриває кредит клієнту і виписує останньому чеки на цю суму. Отримавши чеки, клієнт розраховується ними. Припустимо, що ці чеки на всю суму на­дійшли до одного банку і в останнього кредитний ресурс збільшився на 9000 грн. З цієї суми цей другий банк депонує у вигляді обов'язкових банківських резервів 10%, а під останню суму (8100 грн) виписує іншому своєму клієнту чеки. Останній розра­ховується ними, наприклад, з третім банком, у якого депозитний ресурс зросте на 8100 грн. Залишивши частку грошей у вигляді обов'язкових ресурсів (при 10% це буде складати 810 грн), на залишок 7290 грн, він теж може надати чековий кредит. Клієнт, який отримав цей кредит, знову передає їх в інший банк, і опера­ція повторюється знову. Таким чином, маса грошей в обігу бага­торазово зростає. У цьому й полягає емісія депозитних грошей комерційними банками. Цей ефект називають кредитним муль­типлікатором. Завдяки таким операціям комерційні банки мо­жуть суттєво збільшити пропозицію грошей на ринку.

Окрім емісії депозитних грошей, банки збільшують пропози­цію грошей і завдяки операціям з борговими зобов'язаннями. Так, наприклад, якщо клієнт банку обліковує в комерційному ба­нку вексель, то банк замість векселя видає певну суму і цей потік грошей збільшує їх пропозицію на ринку. Проте цій операції про­тистоїть протилежна операція, а саме та, під час якої боржник повертає свій борг у банк. У цьому разі грошова маса, а відповід­но й пропозиція грошей зменшуються. Аналогічною буде й операція з купівлі комерційним банком на фондовому ринку держа­вних цінних паперів. І в цьому випадку при їх купівлі комерційним банком пропозиція грошей зростає, і відповідно зменшується у разі продажу або погашення державою своїх боргових зобов'язань. Проте незважаючи на ці два різні за напрямками грошові потоки, вони не призводять у певному часі до ба­лансування, тому що боргові зобов'язання випускаються все-таки частіше, ніж повертаються у вигляді грошей, тому грошова маса має певну тенденцію до зростання.

Таким чином, комерційні банки збільшують пропозицію гро­шей на ринку і це треба завжди враховувати. Економічний сенс цього явища в цілому пов'язаний з тим, що за допомогою такої емісії грошовий ринок реагує на зміни, які відбуваються на локальному (регіональному) ринку. Тим самим підвищується еласти­чність грошової сфери, її здатність пристосовуватись до тих реа­льних змін у суспільному виробництві, які ще не набули загальносуспільного характеру.

Як було розглянуто, депозитна емісія грошей комерційними банками може призводити до багаторазового зростання пропозиції грошей. Але за цих обставин така депозитно-чекова емісія має певні обмеження.

З одного боку, комерційний банк здійснює таку емісію під розмір своїх резервів, а вони завжди обмежені певним обсягом. З іншого — банк, емітуючи чеки, повинен на кожний момент мати певну суму грошей, аби забезпечити їх погашення. Це стосується не тільки чеків, але й інших боргових зобов'язань, на­приклад, грошових сертифікатів, які випускає банк. Вони до­сить тривалий час можуть функціонувати, як і чек, в якості безпосереднього платіжного засобу, але через певний термін їх однаково треба покривати грішми. Тому, здійснюючи депозит­но-чекову емісію, комерційний банк повинен постійно дбати про спроможність покривати свої боргові зобов'язання, тобто він повинен мати достатню ліквідність свого балансу і саме необхідність її підтримки постійно обмежує комерційний банк у його депозитно-чековій емісії. Щоправда, у разі неспроможності покрити свої зобов'язання (через низьку ліквідність свого ба­лансу), комерційний банк може отримати кредит у центрально­му банку або в інших комерційних банках, проте такі позики, як правило, дорого коштують і вони можуть стати для банку про­блемними.

Що ж стосується небанківських кредитних установ, то вони практично ніяк не впливають на емісійні процеси і не збільшують маси грошей, але вони включають в обіг ті гроші, що знахо­дяться у населення і не задіяні в розрахункових операціях. Щодо Цього парабанки відносно збільшують пропозицію грошей, але Це відбувається в межах тієї маси грошей, яка вже знаходиться в обігу.

<< | >>
Источник: Щетинін А. І.. Гроші та кредит. 2008

Еще по теме Пропозиція грошей і механізм її формування:

  1. ТЕМА 7. Механізм формування пропозиції грошей та грошово-кредитна політика
  2. 7.1. Механізм формування попиту та пропозиції грошей
  3. Пропозиція грошей
  4. 3.5. ПРОПОЗИЦІЯ ГРОШЕЙ
  5. Пропозиція грошей
  6. Функції грошей і механізм їх взаємодії
  7. Механізм зміни маси грошей в обороті. Грошово-кредитний мультиплікатор
  8. 2.7. МЕХАНІЗМ ЗМІНИ МАСИ ГРОШЕЙ В ОБОРОТІ. ГРОШОВО-КРЕДИТНИЙ МУЛЬТИПЛІКАТОР
  9. 5.1.2. Процес формування та механізм реалізації зовнішньої політики держав. Міжнародне право
  10. Походження грошей. роль держави у творенні грошей
  11. 1.1. ПОХОДЖЕННЯ ГРОШЕЙ. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ТВОРЕННІ ГРОШЕЙ
  12. Функції господарського механізму
  13. Структура господарського механізму
  14. 10.2. Системний характер мотивационнго механізму
  15. Механізм господарювання та право