<<
>>

Особливості господарського життя Риму

Історія Риму - яскрава сторінка розвитку і загибелі рабовласницького суспільства у своїй класичній формі.

Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII— VI ст. до н.е.) — царський; другий (509—31 до н.е.) - республіканський, третій — імперський (31 до н.е.—476 н.е.).

Перший період — це епоха переходу різних племен Апенінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX — IV ст. до н.е. Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н.е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період ^ІП^І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні — ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв.

Плебеї цих земель не одержували.

До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин. Протягом УІ-ІП ст. до н.е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н.

е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили

в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.

Основною формою рабовласницького господарства була вілла - маєток у 25—100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв. Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували землю у держави. Дрібні власники - селяни - не витримували конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. Експропрійована в колоніях земля оголошувалася державним багатством, її роздавали нобелям, продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота. З'являлися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але всі вони були безрезультатними. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до н. е.) земельні володіння обмежувалися площею в 250 га, решта мала передаватися в спадкове користування безземельним селянам без права відчуження наділу (15 га) за умови сплати державного податку.

На межі ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за земельну реформу продовжив Анулей Сатурній. Вона передбачала наділення землею не всіх селян, а тільки воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6—7 разів нижчими від існуючих.

Основою економіки було галузеве сільське господарство. В Італії провідну роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив. Самостійними галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка спеціалізувалися на виробництві

зерна. Збирали досить високі врожаї пшениці — сам — 10. Виникли сальтуси - спеціалізовані латифундії.

Відбувся перший прогрес в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона із зубцями. В І ст. почали використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, виник водяний млин. Розвивалась агротехнічна наука (твори Катона "Про землеробство", Веррона "Сільське господарство", Колумелли "Про сільське господарство").

Значних успіхів досягнуто в ремісництві. Промисловою одиницею була майстерня, в якій працювали вільновідпущений майстер і кілька рабів. Великих майстерень, типу грецьких ергастерій, у Римі не було. Виняток становило виробництво цегли, керамічних і скляних виробів. На базі ремісничих майстерень виникали підприємства типу роздаткової системи, які створювали скупники. Ремісництво мало галузеву і географічну спеціалізацію. В Іспанії добували срібло і свинець, в Галлії залізні руди, в Дакії - золото, в місті Капуя виготовляли вироби з бронзи, мідний посуд, лампи. Широкого розмаху набуло будівництво. У містах споруджували кам'яні будинки, храми, палаци, цирки, терми, водопровід. Шосейні дороги, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших часів. Розвивалося суднобудування. Однак, на відміну від Греції, ремесло не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних.

Широкого розвитку набула торгівля. Цьому сприяло об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація господарства і орієнтація його на виробництво товарів, географічний поділ праці, успіхи в суднобудуванні, спорудженні доріг.

В Італії в кожному місті був ринок, де продавали хліб, худобу, вина, продукти городництва і тваринництва, вироби ремісників, рабів. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з провінціями. Із Сірії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — лляні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, Іспанії - золото, срібло, олово, залізо, мідь, Галлії - виноград, вино, кераміку, Далмації - дерево, з Панонік і Британії - рабів.

З Італії експортували вино, оливкову олію, металеві, керамічні, шерстяні, скляні, ювелірні вироби. Вартість римського експорту була нижчою від вартості імпорту.

В Італії існувало професійне купецтво, в основному із стану вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою.

В епоху імперії греків поступово витіснили з торгівлі. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у правліннях.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри виступали як торгові посередники, маклери, вели всі грошові операції, використовуючи чек, переказний вексель, безготівковий, поточний, активний, пасивний рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позичковий процент був великий: від 6 до 48 згідно із законом, а фактично - значно більший.

Основою фінансової системи Риму була експлуатація колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали в кілька разів більше норми. Недоїмники або ставали боржниками лихварів, або потрапляли в рабство.

У добу пізньої Римської імперії (ІП-У ст.) господарство занепало і досягло кризового стану. Важливим проявом цього процесу було різке скорочення кількості рабів, зростання цін на них, непродуктивність їхньої праці.

Латифундії ставали нерентабельними. Як наслідок, багато власників звільнили рабів, їх було заборонено вбивати. Рабів наділяли пекулієм (невеликим майном), за що вони повинні були платити своєрідний оброк на користь власника.

В І—II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам (у перекладі з латинської мови - землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний податок і відробляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився коло-нат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.

У III—V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.

В 332 році за конституцією імператора Константина І було заборонено залишати місце свого проживання. Законодавчі акти IV - V ст. розглядали колонів як осіб, що залежали від власника в особистому і економічному відношеннях. Отже ко-лонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

Економічний занепад Римської імперії проявився у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі. Посилилася натуралізація господарства. Великі латифундії перетворилися в ойкосне господарство — замкнуту господарську одиницю. Епідемії та війни спустошували землі. Селянство розорювалось і декласувало. Скоротилася торгівля. Одночасно зростало втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіона (284- 305), Константина І (306—337) дещо стабілізували становище. Була реорганізована фінансова система. Все населення, крім громадян Рима, ветеранів, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податком. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі. Поборами обкладалися ремісники і торгівці. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

Рабовласницьке господарство пройшло шлях від східного патріархального рабства до класичного античного. В економічному відношенні античне суспільство було більш розвинутим, праця рабів - пануючою в усіх сферах господарства. На відміну від боргового східного рабства, в Греції рабство було переважно торговим, помісним, промисловим. У Римі основним джерелом рабства були війни, воно було латифундійним, аграрним. Не набуло такого розвитку, як на Сході, державне рабовласництво.

Основою матеріальної культури стародавніх цивілізацій були сільське господарство, ремісництво, що мали галузеву структуру. Техніка була ручною. Досконалості досягли

будівельна справа, архітектура. Переважало натуральне господарство. Основною формою економічних відносин між країнами була торгівля, яка мала експортно-імпортний характер. Якщо в східних державах, Греції переважала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідну роль відігравала внутрішня. Існувала розвинута грошова система, професійне купецтво, комерційне й боргове лихварство, банківська справа.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення південної України, їхні взаємовигідні торговельні та культурні зв'язки тривали століттями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, зазнало закономірного краху

<< | >>
Источник: Царенко О.М., Захарчук А.С.. Економічна історія України і світу. 2001

Еще по теме Особливості господарського життя Риму:

  1. Україна і світ на межі XIX — XX століть: особливості господарського життя
  2. Господарське життя європейських країн в період середньовіччя (V—XV ст.)
  3. Україна і світ у період індустріального розвитку: особливості соціально-економічного життя
  4. Господарський комплекс України, його суть, структура та особливості структурної трансформації
  5. Транспортний комплекс України, його галузева структура, господарське значення та регіональні особливості формування
  6. 2.2. Політичне життя суспільства
  7. Розділ 2. Громадянське суспільство і політичне життя
  8. 10.Органiзацiя життя середньовiчнього мiста
  9. Пропаганда і формування здорового способу життя
  10. 2.3. Політичне життя: суть і основні форми
  11. Організаційно-економічні відносини та господарський механізм
  12. 58. НАЧАЛЬНИК ГОСПОДАРСЬКОГО ВІДДІЛУ
  13. Структура господарського механізму
  14. Політичне життя у структурно-функціональному вимірі
  15. Функції господарського механізму
  16. Технологічна монополія та цикл життя товару як фактори міжнародної торгівлі