<<
>>

Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт

Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави. Пакистан не пов'язаний так щільно історично й економічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії.
Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських племен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголошенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його активно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобританії й США пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Кашмір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н удалося досягнути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князівства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини князівства під його історичною назвою відійшли до Індійської Республіки.

Індія не виконала вимогу 00Н провести в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення про входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є невід'ємною частиною Індії. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегулювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефективними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конституційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакистану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифікувала рішення про приєднання штату до Індії. Після підписання в травні 1954 р. пакистано-американського договору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзникові, що, на думку індійської сторони, «не могло бути розцінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Безпеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок підтримував позицію Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американського блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмірської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на поступове усунення 00Н від участі в кашмірському врегулюванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр.

взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикордонні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розподілу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загострення дещо приглушених у попередні роки суперечностей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сторін провести переговори з метою визначення й уточнення кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти незаконної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Пакистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського питання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне становище й певним чином послабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакистаном з урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпочала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напруженість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди.

Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного потепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посередництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була досягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вогню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушення лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинувачення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії припинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утримувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р.

були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «другий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання міждержавного конфлікту.

Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії не виправдалися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

<< | >>
Источник: Шпаргалка. Международные отношения и мировая политика. 2012

Еще по теме Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт:

  1. Розділ 9. Міжнародні конфлікти
  2. 21. УПРАВЛІННЯ КОНФЛІКТАМИ ТА СТРЕСАМИ
  3. 5.1. Політичні конфлікти
  4. 21.2. Причини виникнення конфлікту
  5. 3.2. Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті
  6. 21.3. Технологія управління конфліктами
  7. Радянсько-югославський конфлікт
  8. 4.3.4. Етнополітичні конфлікти: причини виникнення, динаміка, типологія та способи врегулювання
  9. 3.11.2. Політичний зміст сучасних форм соціального насильства: воєнно-політичні конфлікти, внутрішній та міжнародний тероризм
  10. Глобальные проблемы человечества как инструмент геополитики. Проблемы войны и мира
  11. Проблема безопасности и мира, как центральная глобальная проблема
  12. Проблемы вокруг ДОВСЕ, отношения Россия—НАТО и нарастание разногласий по проблеме создания системы ПРО в Европе
  13. 9.1. Проблеми дефініювання міжнародних конфліктів
  14. Демографическая проблема
  15. 9.4. Проблеми розв'язання воєнних конфліктів
  16. Управленческие ситуации и проблемы
  17. Продовольственная проблема