<<
>>

Радянсько-югославський конфлікт

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени 1944 р. Радянська Армія пройшла північно-східною частиною Югославії, просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусиллями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й.
Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну воно одразу приступило до колективізації сільського господарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія виступила проти англо-американського впливу в Західній Європі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югославські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого загострення відносин країн «народної демократії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна резолюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.
<< | >>
Источник: Шпаргалка. Международные отношения и мировая политика. 2012 {original}

Еще по теме Радянсько-югославський конфлікт:

  1. 4.1.5. Радянський період розвитку національної спеціалізації та міжнародної торгівлі
  2. Розділ 9. Міжнародні конфлікти
  3. 21. УПРАВЛІННЯ КОНФЛІКТАМИ ТА СТРЕСАМИ
  4. 5.1. Політичні конфлікти
  5. 21.2. Причини виникнення конфлікту
  6. 3.2. Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті
  7. 21.3. Технологія управління конфліктами
  8. Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт
  9. 4.3.4. Етнополітичні конфлікти: причини виникнення, динаміка, типологія та способи врегулювання
  10. 3.11.2. Політичний зміст сучасних форм соціального насильства: воєнно-політичні конфлікти, внутрішній та міжнародний тероризм